Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Я в захопленні притиснула руки до грудей, серце билося в такому шаленому ритмі, що ще трохи і воно вистрибне з грудей. Мене трясло, чи то в ознобі, чи то від напруження, дихати стало важко, тіло пронизало тремтіння і кидало в гарячий піт.

Мама дорога! Такого припливу адреналіну я не відчувала навіть на американських гірках. Та які там гірки. З подібним нічого не зрівнятися.

Коли залишки нападаючих дали драпу, а наші «ніндзі» кинулися їм навздогін на чолі з принцом, почала приходити до тями. Відразу ж відчула, що від поту стала наскрізь мокрою. Жах який. До сауни ходити не треба.

Мене смикнули за руку, повернувши до дійсності. Залишилося ще кілька поранених, яким треба було надати першу допомогу. Чим я й зайнялася.

Адреналін зійшов, і я відчула таку втому, якою не відчувала навіть, пропрацювавши дві зміни без сну в інтернатурі. Впала поряд зі своїми хворими і миттєво відключилася. Моя нервова система не витримала такої перенапруги.

Приходила я до тями повільно і болісно. Голова розколювалася від болю, тіло затекло від лежання в неправильній позі. Та ще й хтось настирливо намагався мене розштовхати.

Насилу розплющила очі і застогнала, здається, в голос. Мій жахливий сон продовжувався, навіть гірше - почалася найстрашніша його частина - наді мною схилився сам чоловік у чорному.

Різко сіла, мало не зіткнувшись з ним лобами, Демон виявився спритним і вчасно відхилився.

- Ти перев'язував рани? — спитав він холодно, з такою недовірою розглядаючи, що одразу захотілося виправдатися, але страх, що сковував, побачивши цю людину, був сильніший, і я лише витріщалася на нього, як загіпнотизована.

- Він ще погано знає нашу мову, - прийшов мені на допомогу Стир, а я зраділа, що він живий.

Літній воїн сів поруч зі мною і, тицьнувши пальцем одного з моїх пацієнтів, запитав, повільно вимовляючи слова:

– Ти це зробив?

Я швидко кивнула, переводячи зляканий погляд із одного на іншого. Може, не треба було про воїнів дбати? Що, якщо в цьому світі виживає найсильніший, а поранених добивають, і я порушила всі їхні закони.

Стир по-доброму посміхнувся і додав:

- Ніс, не бійся, ти все правильно зробив, - його слова були обнадійливими, але мене в холодний піт кинуло. Чоловік все ще вважав мене за хлопчика. Що буде, коли розкриється мій обман, навіть подумати страшно.

Озирнулась. На мене було спрямовано десятки очей. Виявилося, що всі воїни зібралися біля мальовничої групи поранених і хто з посмішкою, хто з подивом і добротою, на мене поглядали. З усієї групи «ніндзей» ніхто не загинув, що не могло не потішити.

Чорний дракон теж сів поруч, спершись на дерево, і почав вивчати мене з-під вій.

Його погляд найбільше непокоїв. Щоб якось відволіктися, зайнялася своїми прямими обов'язками: почала перевіряти пацієнтів. Тільки троє з них не потребували більше хірургічного втручання. Решті треба було б зашити рани. Але чим і як? Був би будь-який примітивний інструмент.

На думку прийшли бойовики про Рембо, ті моменти, коли він сам собі зашивав рани звичайною голкою та ниткою.

«Чому б і ні?» - вирішила я повторити подвиг живучого борця за справедливість. Робити щось треба, інакше люди можуть просто померти без будь-якої допомоги.

Голка з ниткою знайшлися у запасливого Стира, йому абияк і пояснила, що хочу зробити. Спочатку він чинив опір, не розуміючи і не довіряючи мені, але поступово здався і навіть почав допомагати. Як пізніше він мені пояснив, тут справді не дбають особливо про поранених. Виживе – отже, виживе, ні – така доля. Як безглуздо і марнотратно. Людське життя дуже знецінене.

- А хіба в загоні не покладено хоч одного лікаря? - запитала його, плутаючи склади і ледь пояснивши суть питання.

Він заперечливо похитав головою. Якісь ненормальні в них звичаї.