Читати книгу - "Ти отруїв мене собою, Валерія Дражинська"

Допомагати Ані зранку з приготуванням я відмовилася, пославшись на слабкість. Через цю ж причину сказала, що не поїду в РАЦСу. З Антоном домовилися, щойно вони розпишуться, він приїде за мною. Саме свято відбуватиметься в елітному ресторані. Мене здивувала кількість гостей. Мінімальна. Тільки близькі друзі сім'ї та самої нареченої. З боку нареченого пара людей. Я думала там буде бенкет на весь світ. Адже Сергій Степанович, нехай навіть і падчерку, але заміж видає. Виявилося, там ціла система продумана. Спочатку міні-весілля після розпису. Увечері переліт до Греції. Куди Сергій Степанович вже не летить через термінові справи, що раптом з'явилися. Ірина Вікторівна вирішила залишитися з чоловіком. Будуть тільки близькі друзі Ані, які були в клубі. Ну і ми з Антоном. Уже після повернення через тиждень на батьківщину у пари грандіозне весілля. Той самий бенкет на весь світ. У своїх особистих переживаннях я пропустила момент, коли все так перегралося. 

Встаю, приводжу себе до ладу, збираюся. Дію машинально, в якомусь отупінні. Усе займає втричі більше часу, ніж зазвичай. Уже півтори години сиджу перед дзеркалом та типу фарбуюсь.

Я не розуміла, чому така потреба саме в ньому. Ми з ним навіть толком і не розмовляли. Невже такий сильний фізичний потяг? Чи не тільки? Для мене він був досконалий. Обличчя - не відірвати погляд. Фігура - можна подавиться слиною від бажання хоча б доторкнутися. Очі зводили з розуму своєю холодною блакиттю, а те, як він дивився, позбавляло сили волі. Спокійна стриманість викликала повагу. Прихована сила справжнього чоловіка полонила. Хотілося сховатися за ним від усіх бід світу. І йому було під силу захистити свою жінку від усього.

І цей мій ідеал сьогодні одружується з іншою. Очі почали зволожуватися. Я слабовольно знову захотіла втекти. Але бажання ще раз побачити Дімітріса пересилило. Останній раз. Нехай самі летять у свою Грецію. Сьогодні я переночую в готелі, а завтра куплю квитки додому. Благо, тато проспонсорував мене на крайній випадок. Після ресторану побалакаю з Антоном. Пора закінчувати цю трагікомедію.  

 Коли закінчую укладати волосся, з'являється Антон. У машині він не витримує тиші й повертається до мене.

- Каріно, що з настроєм? Тобі голова болить? Може, не варто було їхати?

Дивлюся на нього та розумію, що потрібно брати себе в руки.

- Усе гаразд. Я просто задумалася.

- Про що, малюк?

- Про дивацтва цих весіль, - швидко міркую я, кажучи майже правду.

- Що ти маєш на увазі?

- Спочатку це міні-весілля, завтра в Греції. А тільки через тиждень уже з розмахом для такої кількості народу.

- Так Діма захотів. Йому, бачиш, так зручно, - невесело усміхається Антон, - А ти ж знаєш, Аня і батько на все згодні, аби прибрати його до рук.

"Не варто тобі бути присутнім на весіллі!". "Потрібно берегти своє здоров'я, Каріно!". Згадую його слова та в глибині душі зароджується смутна тривога.

Ми під'їжджаємо до шикарного ресторану. Усередині від сили чоловік тридцять. Ненав'язливо грає приємна жива музика. Не маленький зал знято тільки для нас. Накрито два довгих столи. Дехто вже сидить, інші спілкуються невеликими групами, включно з молодими. Ми одразу прямуємо до них. У мене в руках букет, в Антона невелика коробочка з подарунком, навіть не цікавилася яким. На нареченій красива біла вузька весільна сукня до колін. Красуня! Наречений у чорних класичних штанах та білосніжній сорочці, розстебнутій на два верхні ґудзики та з закатаними по лікоть рукавами. Така недбалість у весільному чоловічому вбранні йому неймовірно личила. Дуже ефектна пара - гірко визнала я.

На те, щоб тримати обличчя пішла вся моя витримка. Я вручила Ані букет, поцілувала, ввічливо вимовила "вітаю!", на більше мене не вистачило та поступилася місцем Антону. Сама повернулася до Дімітріса. Підняти очі наважилася лише в район шиї. Я довго думала дорогою, як його привітати. У моїй ситуації прийнятне лише безневинне коротке потискання рук. І то для мене це багато!

Простягаю йому свою кінцівку з ввічливим "вітаю", роблячи маленький крок назад. Він міцно, але не боляче, її обхоплює. Шкіра вмить починає горіти, поширюючи тепло, разом з табуном мурашок, по руці вгору. Секунда, дві. Я м'яко намагаюся розірвати наш дотик. І від несподіванки злякано підіймаю на нього очі - він тягне мене на себе. З боку може ненав'язливо і м'яко, але я то відчуваю невблаганну силу. Без права вибору! Роблю мимоволі два кроки вперед. Впираюся вільною рукою йому в груди. Дімітріс обіймає мене за талію. Занадто близько. У скронях стукає. Тіло реагує на нього, як завжди. Серце своїм стукотом намагається зробити відхід з організму, коли він нахиляється та ледь вловимо цілує мене в щоку. Одразу ж відпускає.

- Дякую, Каріно! - зазвичай чисто блакитні очі заповнені чорною райдужкою.

Не встигаю я відійти, як талію охоплює власницьке захоплення, відсуваючи мене від нього. Спасибі, Антоне! Своєчасне втручання протверезило мене.

- Дімітріс, вітаю, - тисне руку та вручає чорну коробочку, яку той віддає офіціантці, що стоїть позаду, - Бережи мою сестричку.

- Обов'язково! - спокійно відповідає.

Нас садять за стіл до молодих, де розташувалися вже знайомі з клубу друзі Ані та Антона і кілька незнайомих молодих чоловіків. За сусіднім столом, мабуть, влаштувалися потрібні люди для Сергія Степановича - "друзі сім'ї".