Читати книгу - "Я (не) люблю осінь, Літа Най"

– Не думаю, що це гарна ідея, – нерішуче протягла я.

– Облиш, – відмахнулася Аня. – Це всього лише гра.

Оксана з Богданом прибрали зі столу порожні коробки і звільнили місце для розкручування пляшки. Внутрішньо я вся напружилася. Мені безумовно не хотілося грати в це, але влаштовувати скандал хотілося ще менше. Тож намагалася спокійно дихати, коли Артем першим крутнув пляшку.

Гра проходила відносно спокійно для мене і надзвичайно весело для решти. Друзі жартували і сміялися, коли на когось показувала шийка. І відповідно до того, якій парочці випадало поцілуватися, згадували різні їхні спільні історії. Коли на мене вказала пляшка, я дещо занервувала, але незворушно (наскільки мені це вдалося) підійшла й поцілувала в щічку Колю. Найбільше сміху було, коли поцілуватися мали Артем із Богданом.

– Після цього ваша спільна подорож Європою набула нового відтінку, – сміючись, сказала Олена.

Одного разу рулетка вказала і на Руслана. Хлопець без будь-яких сумнівів нахилився і торкнувся губами щоки Оксани. Чесно кажучи, мені це не сподобалося, тому довелося опустити обличчя, щоб не бачити цього.

Далі черга дійшла і до мене, і горлечко вказало на Колю, і я знову поцілувала його в щоку.

– Е ні. Ваша пара вже вдруге випадає, – протягнув Богдан.

– Той що? – з нерозумінням витріщилася на нього я.

– Значить, цілуєтеся в губи.

– У губи? – як дурна, повторила я.

– Так, – удавано сумно зітхнув Коля.

Я злякано дивилася на хлопця і розуміла, що він чекає від мене дій, як і всі присутні. Але як можу це зробити? Адже це неправильно: цілувати хлопця, з яким познайомилася кілька годин тому. Та й до того ж я не вільна. У мене є хлопець. Ця думка вистрілила в моїй голові, і я стрімко розвернулася до Руслана, шукаючи в ньому підтримку. Наші погляди зустрілися, і в його очах я не побачила нічого. Жодних емоцій. Будь то ревнощі, злість, переживання або хоч частка участі. Він просто допитливо дивився, теж чекаючи... Чого? Мого поцілунку з його другом?

– Ні-ні-ні, – швидко замотала головою я. – Це вже занадто.

Я розвернулася і попрямувала геть із кімнати. Позаду я почула, як хтось із дівчат гукнув мене по імені, але я не зупинилася. У коридорі я швидко взулася і, схопивши свою сумку, вибігла з квартири. Подолавши один проліт, мене раптово зупинили, схопивши за руку.

– Тіно, куди ти?

– Байдуже, – процідила я, скидаючи руку Руслана. – Аби подалі звідси.

– Та що сталося? – незграбним рухом хлопець провів рукою по волоссю.

– Що сталося? – зі злістю перепитала я. – Тобто тебе не бентежить, що я мала поцілувати іншого хлопця.

– Це просто гра, – звів брови він. – Я б не звинувачував тебе в цьому.

На секунду я втратила дар мови. Мені хотілося запитати, а що б він робив, якби йому випало поцілуватися з однією з його подруг у губи, але з огляду на його «просто гра» – відповідь мені не сподобається.

– Я не з тих, хто цілуватиметься з першим зустрічним, – насупилася я, дратуючись, що він цього не розуміє.

– Так не робила б цього, – просто відповів хлопець. – Тебе ж ніхто не змушував. Відмовилася б і все.

Я стояла і дивилася Руслану в очі, не розуміючи, на кого злюся більше: на нього за такий спокій чи на себе за нестриманість. Адже я справді нічого не сказала, не спробувала запротестувати. Немов вони й справді мені щось зробили б за відмову. Поки я дивувалася своїй дурості, хлопець підійшов ближче і взяв мої долоні у свої.

– Не йди. Надворі ніч, комендантська година. Невже краще провести ніч у відділку, ніж із моїми друзями? – ледь всміхнувшись, запитав хлопець. А я, чесно кажучи, тільки зараз про це подумала. Сприймаючи моє мовчання за відтавання, Руслан подолав останню відстань між нами і поклав руку мені на щоку. – Тіно, ти потрібна мені. Вибач. Звісно, мені було не все одно, якби ти поцілувалася з іншим. Я просто не хотів бути одним із тих хлопців, що ревнують дівчину до кожного стовпа.

Я голосно фиркнула, закотивши очі.

– Ревнувати до кожного стовпа – це не те саме, що сталося щойно у квартирі.

– Так, я згоден. Тепер щойно якийсь хлопець підійде до тебе ближче, ніж на два метри, я покажу йому весь арсенал бойового мистецтва барабанщика, – я всупереч бажанню посміхнулася. Помітивши це, Руслан підбадьорився і весело додав: – Ти просто ніколи не отримувала барабанною паличкою по голові.

Після цього я таки тихо розсміялася. А хлопець нахилився і ніжно поцілував мене. Цей поцілунок був схожий на ще одне вибачення.

– Прошу, давай повернемося у квартиру. Обіцяю, більше ніяких ігор. Якщо захочеш, ми підемо в спальню, зачинимося там і будемо ігнорувати всіх присутніх.

Я знову закотила очі, але все-таки дозволила Руслану повести мене назад. Коли ми повернулися, на журнальному столику не залишилося навіть натяку на нещодавню гру в «пляшечку». А всі присутні сиділи на своїх місцях.

– Ви якраз вчасно, – немов нічого не сталося, сказав Артем. – Ми обираємо кіношку. Хто що хоче?

Залишок ночі минув мирно. Величезна плазма демонструвала нам один із культових бойовиків. І хоч я не особливо люблю цей жанр, була повністю занурена в перегляд. А коли мої повіки почали злипатися, Руслан невагомо торкнувся губами моєї скроні і прошепотів: