Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

Зрештою день добігав кінця. Дана не могла дочекатись моменту, коли вони нарешті зможуть повернутись додому. Олег навіщось пообіцяв її батькам залишитись на вечерю. Стіл накрили о восьмій. Вони зібрали свої речі та залишили біля вхідних дверей. Вона мала витримати ще годину в компанії подружжя Комарівських.

Олег невимушено вів розмови про роботу. Віктор Володимирович поцікавився у зятя, як справи у свекрів. Батько Олега довгий час працював суддею і вважався найвпливовішою людиною у їхньому колі. А потім вони разом з дружиною та молодшою дочкою перебрались до Іспанії. Там вони купили розкішний будинок біля моря. Дані подобалось приїжджати до них і почуватись частиною їхньої сім’ї. Батьки Олега обожнювали Дану як рідну дочку. Лише з сином в них не склались стосунки. Завжди відчувалась прохолодна атмосфера між Олегом та його татом. Здавалось, що за цим криється якась давня історія, однак, ворушити чужі спогади й образи вона не мала ніякого права.

За столом Дана поводилась розумно. Вона давно засвоїла урок: мовчи й вдавай невидимку. Що б вони не сказали – не відступай від власного плану. Найбільше Дана боялась, що вони згадають про її існування. Бо відбувалось це тільки з однією ціллю – ткнути дочку обличчям у її повнісіньку нікчемність. Все, що вона обирала  в житті піддавалось жорсткій критиці – не надто гарно, престижно, розумно. Олег був єдиним її рішенням, яке батьки оцінили нейтрально. Він здавався їм досить хорошим варіантом, а можливість поріднитись з колишнім суддею, який, до речі, мав багато корисних зв’язків, виглядала доволі привабливо для Віктора Володимировича.

Вона майже нічого не з’їла. Лише розкидала овочі й рибу по тарілці, вдаючи, що завершила трапезу. Останнє випробування скінчилось: Олег підвівся і подякував за вечерю. Дана пішла за ним, розпрямивши спину. Дивним чином вона знов почувалась дорослою, ніби до неї повернулись усі роки, прожиті поза стінами цього будинку. Олег взяв сумки та пішов до автівки. Дана розвернулась і незграбно обійняла батька, який не відповів на жест дочки й одразу пішов в кабінет. А мама лише зміряла її поглядом і зітхнула:

— Де б ти не з’явилась – усюди приносиш біду.

— Мамо, до чого тут я? — не зрозуміла Дана.

— Вчора ви втекли удвох. Не знаю, чим ви там займались, але сьогодні – Володя помер. Не думаю, що це збіг.

— Ти хоч колись любила мене? — Дана не хотіла ставити питання жалісливим тоном, але звучала вона, як побите щеня.

— Звісно любила, — абсолютно спокійно відповіла її мама, — Поки ти не знищила нашу сім’ю.

Сьогодні Антоніна Василівна обдарувала дочку особливою жорстокістю. Надто багато емоцій переповнювало її через невірність чоловіка, смерть похресника і зіпсовану репутацію свята, яке тепер асоціюватимуть тільки з ганебним передозуванням Володі.

Дана чимскоріше втекла до чоловіка. Олег був її рятівним колом. Матір ніколи не казала їй жахливих речей у присутності чоловіка. Коли Олег знаходився поруч Антоніна Василівна дозволяла собі лише легке кепкування на адресу дочки. Тому Дана й намагалась завжди знаходитись поруч із ним, приїжджаючи до ненависного будинку. Вона зачинила дверцята й стомлено зітхнула.

— Все скінчилось. Готова повернутись додому? — запитав Олег і в його очах промайнув незрозумілий вогник тріумфу.

— Так, будь ласка!

На вулиці стемніло, але дорога добре освітлювалась потужними ліхтарями. Лише ця ділянка траси була відремонтована, здебільшого завдяки мешканцям Міжвиська. На обличчі Дани читалась втома, а очі заплющувались самі по собі. В якусь мить вона зрозуміла, що ліхтарі, пропливаючи за вікном, почали гіпнозувати її. Вона розслабилась настільки, що не одразу зрозуміла як промовила вголос те, про що думала увесь день:

— Він завжди боявся голок…

— Хто? — Олег напружився, за десять років шлюбу вона навчилась відчувати такі речі.

— Володя. Пам’ятаєш, як минулого Різдва він звалився з грипом? Мало не згорів від температури, а так і не дозволив батьку зробити укол. — Дана згадала, як дорослий чоловік мало не бився в істериці, коли побачив шприц. І це зовсім не в’язалось з причиною його смерті.

— А, згадав. Мабуть, ти маєш рацію. Вибач, що не прислухався. — Олег вмів визнавати помилки. Через це вона й не думала йти від нього. Хіба багато чоловіків можуть похвалитись таким вмінням?

— Про що ви розмовляли вчора коли я пішла спати? — Дану хвилювала та розмова. Вона сподівалась, що Володя встиг відкрити душу хоча б Олегу.

— Якщо чесно: все вийшло паршиво. Ми й справді посварились. Він зовсім розклеївся, хотів поговорити з тобою про той день. Володя почувався винним за те, що ми не зупинили Тимура. І вважав, що подолає залежність, якщо зізнається тобі. — Олег говорив тихо і вона розуміла, що зізнання дається йому надто важко.

— І що трапилось далі?

— Я штовхнув його. Мені так шкода… Може, він би досі був живий, якби я не заборонив йому підходити до тебе. Але я ж знаю, що з тобою відбувається після таких розмов. Не хотів, аби ти знову страждала. — він на мить відвів погляд від дороги і їй здалось, що чоловік нишком стер сльозу. Олега важко було назвати емоційною людиною, однак, смерть друга не пройшла повз нього.

— Не картай себе. — вона накрила своєю долонею руку чоловіка, яка лежала на кермі, — Я не вірю, що він сам ввів собі ту отруту.