Читати книгу - "Як Не вийти заміж за бога, Катаріна Рейніс"

Майя

Я не знаю, що він такого зробив, але ніхто нас не бачив! У прямому значенні цього слова! Ні звичайні матроси, ні ліерди, ні батько. А він, між іншим, дуже сильний інтуїт. Від кого, гадаєте, я успадкувала свої здібності? Явно не від його чергової коханки. Мама, наскільки мені відомо, окрім краси, не володіла більше нічим видатним! Навіть розуму, аби довше втриматися в фаворитках короля забракло. Завагітніла і зникла в небутті…

Загалом, я не про те! Щоб було зрозуміліше: інтуїти – це ті ж самі маги, тільки сила наша працює трохи в іншому напрямку. Ми не чаклуємо самі, ми відчуваємо магію інших, навіть якщо її не використовують на пряму. Досить таки рідкісний дар і дуже затребуваний на службі в Імператорській Таємній канцелярії. Та, як не прикро це повідомляти, мені туди дорога закрита!

Всі інтуїти реєструються ще при народженні, як і маги життя, щоб пізніше їх могли з легкістю відстежити. Так би мовити, для запобігання ворожому шпигунству. Тому, якщо я десь засвічусь, мене відразу ж схоплять і визнають ворогом. А у ворогів сьогодні шлях один – на плаху!

Отож, саме батька я боялася найбільше! Якщо в замку він не міг відстежити мою магію, бо вона там була буквально всюди, то тут… На кораблі навряд чи міг випадково опинитись ще один інтуїт! Уявіть же моє здивування, коли улюблений татусь, сірою грозовою хмарою, промчав повз, окинувши неживим поглядом палубу, і при цьому нічого не помітив!

- Але як? - прошепотіла раптово охриплим голосом.

- У кожного з нас свої секрети, – криво посміхнувся мій новий знайомий.

- Отже, я можу?..

Всередині усе стислося! Не думала, що наша зустріч відбудеться так швидко, не підозрювала, що тато настільки засмутиться… Я бачила його біль, я відчувала його розпач! Вогник, що завжди так яскраво палахкотів в карих очах, погас, а оманливо-пряма спина скам'яніла, втративши колишню силу. Він страждав! І я вмирала разом з ним…

Джо зрозумів, не став відмовляти чи сердитися. Лише підтиснув губи і кивнув у бік дверей, за якими ховалися королівські каюти.

- Він не повинен дізнатися!

Одна фраза, а за спиною, немов крила виросли. Я зможу попрощатися!

Герман Фредерік Жоффре, король Талласії

Він сидів за столом, опираючи важку голову на руки, що злегка тремтіли. На обличчі жодної емоції серце стукає рівно і розмірено, нічим не видаючи стану свого господаря, дихання спокійне.

В двері голосно постукали.

- Увійдіть!

До каюти тихо проник капітан «Розалії», величезного трищоглового фрегата, перлини його королівського флоту. Коли «Розалія» піднімала вітрила, навіть хмари губилися на фоні їхньої білизни, а від швидкості, яку міг розвинути корабель на магічних накопичувачах, закладало вуха і збивало з ніг навіть бувалих моряків. Його гордість і єдине, окрім дітей, щире кохання, зараз зовсім не цікавило Германа. Король страждав: мовчки, без краплі емоцій, як і належить монарху.

- Ваша Величносте, - голосно прозвітував капітан Антуан Ленз, високий, обвітрений бурями і просочений морською сіллю, чоловік, - «Розалія» готова до відплиття! Якими будуть Ваші вказівки?

- Вирушаємо, - відповів монарх, не зводячи погляду.

Двері тихо зачинилися. Він знову лишився сам! Так, він любив своїх дітей. Усіх! Проте дійсно живим почувався лише поряд з Майєю. Вона була його світлом у темряві, його маяком, і він сам прирік її на смерть! Жахливу, незаслужену смерть! Як тепер жити далі?

Плечі опустилися, дрібно здригаючись у беззвучних риданнях. Він, король Талласії, вперше плакав, прощаючись із частиною себе! Руки безвольно впали на стіл. Сил більше не залишилося.

Розпач мертвою хваткою вчепився в його горло, не бажаючи розтискати кістляві пальці. Дихання збилося, серце зайшлося в німому крику... Він сумував, як умів, як вимагала роздерта навпіл душа…

Як це сталося? Коли? Коли він зрозумів, що більше не один, що вона прийшла? Прийшла востаннє, попрощатися! Холодної долоні, наче пір’їною, торкнулася невідома досі сила. Така тепла, рідна, вона дарувала світло та прощення. Вона не засуджувала і не карала. Вона зрозуміла і пробачила його. Вона вибачила його!

- Майя? - невпевнено покликав король.

Він почував себе божевільним, бо ні залишкової магії доньки, ні тим паче її неупокоєного духу поряд не було. Хто-хто, а такі, як він, це одразу ж розуміють. І, тим не менш, це була вона! Світло її душі, яке він ніколи і ні з чим не переплутає. Яскраве, тепле, яким володіла лише його дівчинка!

- Вибач мені, рідна! – благав чоловік, вдивляючись у порожнечу. – Якби ж я тільки знав… Якби ж зрозумів…

Раптом у двері знову постукали, руйнуючи такий тендітний, невагомий зв'язок. Відчуття чужої присутності зникло. Вона пішла, тепер уже назавжди!

Джодаж, бог водної стихії

Наївне дівчисько, що сліпо вірило, наче все в неї все вийде, особливо якщо вона поводитиметься якомога нахабніше! Можливо, там, у королівських палатах, вона була кимось, але тут… Тут вона сміття під ногами у сильних світу цього. Ніхто навіть не помітить, як розтопче це тендітне тільце, на шляху до власної мети.