Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

На початку 1986 року аналогічна проблема виникла при будівництві 5-го енергоблока: бригади будівельників були готові, однак поставки не здійснювалися. Ураховуючи скорочення циклу будівництва, оголошеного задовго до ухвалення відповідних резолюцій на з’їзді партії, Кизима і його колеги не могли отримати потрібну проектну документацію до липня 1985 року. Це, зі свого боку, відстрочило їхні замовлення на будівельні матеріали та обладнання аж до осені. Будівельні блоки і важке обладнання почали постачати лише наприкінці року. Щось прибуло вчасно, щось — ні, і це не могло не вплинути на темпи будівництва.

Коли Любов Олександрівна Ковалевська, репортер міської газети «Трибуна енергетика», запропонувала Кизимі варіант із публікацією спеціального матеріалу, присвяченого проблемам із постачальниками, керівник управління охоче погодився. Більше того, порушуючи вимоги секретності, Кизима надав Ковалевській доступ для ознайомлення з даними, зібраними комп’ютерним центром АЕС. Ці дані стосувалися кількості та якості обладнання, яке поставляли підрядники. Для журналіста такий банк інформації став величезним успіхом, хоча інші працівники ентузіазму Кизими не розділили: зважаючи на пильну увагу КДБ, керівники комп’ютерного центру виділили журналістові на роботу з роздруківками таблиць усього 15 хвилин. Вони сподівалися, що Ковалевська — учитель російської мови і літератури за освітою, — у принципі не зможе нічого зрозуміти з цих даних. Як би там не було, їй вдалося пропрацювати з документами півгодини і зробити чимало важливих витягів.

Цифри, виписані Ковалевською, малювали жахливу картину: понад 70% обладнання, привезеного одним із постачальників, мало серйозні дефекти; 365 тонн металоконструкцій для резервуару, в якому буде зберігатися ядерне паливо, також мали дефекти; залізобетонні панелі, надані іншим постачальником, були неправильного розміру і потребували корегування вже на будівельному майданчику. Втім, головна проблема полягала не в цьому: навіть якщо певні матеріали відповідали специфікаціям, інша частина взагалі ще не прибула — загалом бракувало 2435 тонн металоконструкцій. Кизима дав зелене світло статті, яку Ковалевська опублікувала під псевдонімом «Л. Станіславська» 21 березня 1986 року. Всесоюзна конференція представників підприємств мала розпочатися наступного понеділка.

На думку Анатолія Дятлова, заступника головного інженера Чорнобильської атомної електростанції, підлеглі Кизими справлялись із завданням розбудови станції непогано. До того ж вони успішно витримували тиск з боку партійних чиновників і галузевих керівників, які висували нереальні вимоги і неможливі терміни здачі. Зі слів Дятлова, Кизима і його підлеглі «не сприймали ці нападки серйозно, хоча все здавалося по-іншому... Просто інакше за подібних умов праці працювати було б неможливо».

Дятлов погоджувався: основна проблема полягала не в компетентності Кизими, а у відсутності належної виробничої бази для будівництва атомних електростанцій, унаслідок чого, відповідно, виникали затримки під час роботи з постачальниками. АЕС на кшталт Чорнобильської більше не підпадали під відповідальність Юхима Славського, всесильного голови Міністерства середнього машинобудування, яке було наріжним каменем ядерної програми Радянського Союзу і військово-промислового комплексу держави. Міністерство Славського вважалося своєрідною «імперією» — державою в державі — зі своїми виробничими підприємствами, на яких виготовляли більшу частину обладнання, потрібного ядерній промисловості. Саме заводи Міністерства середнього машинобудування були задіяні при будівництві атомної електростанції в місті Сосновий Бор, що поблизу Ленінграда (нині Санкт-Петербург. — Прим. перекладача). Перший реактор ЛАЕС почав виробляти електроенергію у грудні 1973 року. Втім, уже незабаром після цього питанням будівництва атомних електростанцій стало займатися Міністерство енергетики та електрифікації, яке не мало жодного стосунку до військово-промислового комплексу; більше того, установа характеризувалася слабкою виробничою базою і була позбавлена будь-якого політичного впливу, який би можна було зіставити з Міністерством Юхима Славського.

Як пізніше згадував Дятлов, «відповідно до постанови уряду, спеціальне обладнання для чотирьох енергоблоків першої з цих станцій мало виготовлятися на заводах, які постачали аналогічне обладнання для Ленінградської АЕС. І все б нічого, та тільки Міністерство середнього машинобудування не відреагувало на цю постанову». Ніякий спільник уряду не міг контролювати роботу Славського, чиїм головним завданням вважалась ядерна збройна програма СРСР. Атомні електростанції на кшталт Чорнобильської не належали до Міністерства середнього машинобудування. «Вони [Міністерство середнього машинобудування. — Прим. перекладача] сказали, що ми [Міністерство енергетики. — Прим. перекладача] маємо власні заводи, а тому, що називається, виробляйте обладнання самостійно. Креслення вони б надали, — продовжував Дятлов. — Утім, я відвідав кілька заводів, що займалися виробництвом допоміжного обладнання для об’єктів Міністерства енергетики, — верстати там були на рівні прохідних майстерень. Замовляти на подібних заводах обладнання для реактора — усе одно, що просити тесляра виконувати роботу столяра. Таким чином, складнощі при будівництві блоків виникали постійно».

В уряді ж скарги на проблеми з будівництвом нових енергоблоків фактично ігнорували. Через це на Чорнобильській АЕС було вирішено встановлювати реактори РБМК, які теоретично можна було б сконструювати на неспеціалізованому машинобудівному заводі з мінімальними витратами замість більш безпечних реакторів — мова про водно-водяний енергетичний реактор (ВВЕР), радянську альтернативу американському реакторові з водою під тиском (Pressurized water reactor. — Прим. перекладача). Подібно західному аналогу, ВВЕР теж винайшли в 1950-х — як побічний результат конструювання реакторів для атомних підводних човнів. У реакторах типу ВВЕР енергія виробляється внаслідок поміщення паливних стержнів, які генерують тепло за рахунок розщеплення атомів урану, у воду під тиском. Окрім того, вода використовується як охолоджувальна рідина, що запобігає перегріву всієї системи. Конструкція реактора ВВЕР була найбільш безпечною — у малоймовірній ситуації несправності циркуляції холодоагенту зростаюче тепло припинить роботу реактора (що менше води в активній зоні реактора, то сильніше сповільнюються високоенергетичні нейтрони, які, зі свого боку, генеруються саме водою на ядерному паливі у стержнях; без води реакція неможлива). Оскільки реактори ВВЕР успішно випробовували на кількох атомних електростанціях СРСР, спочатку на ЧАЕС вирішили встановлювати саме цей тип.

Однак управлінці в коридорах влади були іншої думки: реактори ВВЕР програли конкуренцію реакторам РБМК (рос. реактор большой мощности канальный. — Прим. перекладача), графіт в основі яких використовується для сповільнення реакції, а вода — як охолоджувач. Порівняно з ВВЕР, реактор РБМК виробляв удвічі більше електрики — 1000 мегаватів електропотужності. При цьому РБМК був не лише потужнішим, а й дешевшим у будівництві та експлуатації: тоді як для роботи ВВЕР вимагався збагачений уран, реактори РБМК були розроблені для експлуатації фактично на урані-238 із рівнем збагачення урану-235 усього 2%. Нарешті, що не менш важливо, РБМК можна було будувати вже на місці із збірних компонентів, виготовлених на машинобудівних заводах, що не обов’язково мали спеціалізуватися на виробництві високоточного обладнання для ядерної промисловості. Для партійного керівництва в Москві такий варіант був безпрограшним. Поки решта світу обирала реактори ВВЕР, у Радянському Союзі (хоча й не виключно на всіх об’єктах) зупинили свій вибір на