Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

***

  Аян увійшов до своєї каюти та, ледве зачинивши двері, озирнувся, оцінюючи обставини. Невелика кімната була просякнута запахом деревини та солоного моря. Світло від настільної лампи створювало м’які тіні на стінах, додаючи приміщенню відтінок затишку, але й відчуття ізоляції. Він пройшов до крісла біля вікна, з якого відкривався вид на безмежний океан, і важко опустився в нього. На столі поруч стояв напівпорожній келих з кубиками льоду які вже розтанули, залишивши тільки невелику калюжку води на дні. Світло від лампи відбивалося в келиху, розсіюючись крихітними веселками по поверхні. 
– О, ти вже прийшов? – спитав Брендон, входячи до каюти. Його тон був ніби спокійний, але в голосі відчувалася прихована тривога. 
– Твоя спостережливість мене дивує, Брендон, – зіронізував Аян, піднімаючи келих і оглядаючи його на світлі, ніби шукаючи в ньому якісь відповіді. – Перший правильний висновок за весь вечір. Що ще ти мені скажеш цікавого, чого я не знаю? Здивуй мене. 
  Аян повільно повернувся до нього, зверхньо піднявши брову і злегка посміхаючись. Його погляд пронизував, ніби він намагався зазирнути глибше у свідомість Брендона. Той стояв у дверях, виглядаючи збентеженим і дещо розгубленим від такої відповіді. Втім, це тривало лише мить. Вираз його обличчя швидко змінився на злісний, губи стиснулися в тонку лінію, а очі блиснули гнівом. 
– Ти не повинен так зі мною розмовляти, – різко відповів Брендон, роблячи крок уперед. Його руки нервово затислися в кулаки, ніби готові вдарити його.  
– Та невже? То покажи мені як треба, містере Красномовність, – Аян тільки усміхнувся, відкинувшись на спинку крісла. Його розважала така реакція, і він із задоволенням спостерігав за тим, як його слова виводять Брендона з рівноваги. Напруга в кімнаті наростала, як шторм, що наближається, готовий завалитися на них в будь-який момент. 
– Та пішов ти! – вигукнув він, його голос, як грім, розрізав тишу, що панувала у каюті. Його обличчя було перекошене від гніву, а кулаки стиснуті до білого. З цими словами він рішуче рвонув двері й, ледь не збивши з ніг Хлою, що якраз зайшла, вийшов, залишивши її в онімілому здивуванні. 
– Навіщо ти так? – Хлоя встала посеред кімнати, її очі, повні сум'яття, намагалися вловити сенс його вчинку. Вона притримала двері, щоб ті не зачинилися, і дивилася йому вслід, поки його фігура не зникла в темряві коридору. – Брендон просто хвилюється. 
– Не потрібно хвилюватися, все йде за планом, – сказав Аян, різко піднімаючись з крісла. Його рухи були напруженими, наче він намагався стримати ураган всередині себе. Він із ледь прихованим роздратуванням поставив порожній келих на стіл, і швидко пройшов до своєї спальні, голосно зачинивши за собою двері. 
  Хлоя важко зітхнула, витерла сльози, що підступили до очей, і повільно підійшла до місця, де тільки що сидів Аян. Вона ще раз насторожено поглянула на закриті двері спальні, відчула важкість тиші, що тепер запанувала у каюті, і тихо вийшла, зникаючи в пітьмі коридору.

  У спальні Аян обережно дістав із футляра свою старовинну скрипку, яка сяяла відблисками під м’яким світлом лампи. Його руки, звиклі до інструменту, ніжно провели смичок по струнах, і простір наповнився мелодією. Тихі звуки проникали в кожен куток каюти, їхній лагідний шепіт лився у вечірню тишу, іноді перериваючись різкими, болісними нотами, які відлунювались в серці, наче спогади про давні рани. Потім мелодія знову ставала ніжною, як подих вітерця, що заграв з завісами на вікнах. 
  Коли останній звук затих, Аян з глибоким зітханням поклав скрипку назад у футляр, дбайливо зачинивши його. Він повільно обернувся до вікна, погляд його затримався на небі, де хмари сповільна поглинали зорі. Цей тихий танець хмар нагадував йому про те, що власні думки непомітно обволікали свідомість, приховуючи всі ті таємниці, що глибоко засіли в душі. 
  Аян стояв, дивлячись на цей танець природи, відчуваючи, як з кожною хвилиною його думки стають все більш туманними та розсіюються, як ці хмари на небі, що заховали від нього зоряне світло.