Читати книгу - "Острів Білої Сови"

Софія закрутила шиєю, аби зазирнути за Роуз-Мері, однак жінка була досить масивна. Побачити Брендана з органом не вдавалося.

Тепер Софія зрозуміла, чому вона ніколи не бачила органіста у фіналі: його закривала солістка. А крім того, світло прожекторів, які вмикалися в цей момент, засліплювало парафіян.

Тим часом Роуз-Мері витягла останню ноту, ступила крок праворуч на старе місце, і, як і варто було очікувати, від Брендана, а також від його органа, не лишилося й сліду.

Софія мало не луснула зі злості.

Отець почав робити оголошення: за минулий тиждень відбулося два «поповнення» (народилися хлопчики у Мегі і Брітні) й одна втрата (помер Джон Невічний), громада заспівала «Вічную пам’ять». Отець також привітав Роуз-Мері з перемогою в першому турі конкурсу «Країна має таланти». І вся церква заспівала їй псалом, щось на кшталт «Многая літа».

Служба закінчилася. Софія нетерпляче роззиралась навкруги. Обернулася праворуч: глава метиського сімейства привітно всміхався до неї.

«Цікаво, чому цей дядько до мене шкіриться?».

Тільки-но вона це подумала, як до них із Робертом підійшла делегація людей Білої Сови. Виявляється, це була не одна родина, а кілька. А той чоловік, якого Софія прозвала для себе «дядьком», насправді був їхнім Чіфом, тобто кимось типу вождя чи голови громади. Чіф попросив доктора під’їхати на острів Одноокого Песця і оглянути їхнього екс-Чіфа, котрий заслаб на якусь дивну хворобу.

— Що, прямо зараз? — неохоче перепитав Роберт.

— Так, йому дуже зле.

«Цікаво! Якби було дуже зле, то вони б не чекали всю службу Божу!» — подумала Софія, але вголос нічого не сказала. Власне, перспектива провести решту неділі деінде, аби не вдома, була не такою вже й поганою. Роберт намагався переконати Чіфа, що він відвідає їхнього дідуся завтра, в робочий час. Але той наполягав на своєму. «Не хочуть ганяти човна туди й назад: так буде на одну поїздку менше…».

Поки Роберт із Чіфом вели переговори, Софія з чемності відійшла. Вона подумала, що непогано було б зустрітися з отцем Боніфацієм, щоб домовитися про наступну сканувальну сесію.

Вона терпляче чекала, поки отець розмовляв з родинами Мегі та Брітні про обряд хрещення, і тут ззаду почулося:

— А я знаю ваш секрет!

Софія здригнулася. «Тут усі мають цю дурну звичку підкрадатися нишком з-за спини?».

Перед нею стояв незнайомий чоловік нерибальської зовнішності.

— Ну, і який компромат ви на мене маєте? — спитала Софія без ентузіазму.

— Ви займаєтеся шахрайством.

— Та ви що? Як цікаво! І як практично я це роблю?

— Ви підтасовуєте факти щодо Бренданового батьківства.

Софія уважніше стала роздивлятися чоловіка. Хто б це міг бути? Хто б міг бачити, як до неї приходили Мегі й Ерік?

— Ага! — здогадалася вона, згадавши сонячні зайчики. — Ви, напевно, вчитель, який підглядає за мною в бінокль? Чи в підзорну трубу! Ну, що ж: ви звинуватите мене у шахрайстві, а я вас відразу — у збоченстві. Причому звинувачу вас так, що бідні острів’яни боятимуться водити дітей у школу. Повірте, я це зроблю майстерно.

Вчитель розсміявся. Видно було, що він мав нормальне почуття гумору.

— А ви й справді розумна жінка!

— Чому «справді»?

— Отець так казав про вас.

— Я не розумна. Я просто вмію логічно мислити.

— Заходьте якось у гості! — запропонував він.

— Чому раптом? Для школи я застара. А для збоченства занадто цнотлива, — пожартувала вона.

— Задля науки, Софіє, — загадково сказав він. — До речі, мене звати Седрик.

— Хіба що для науки… — завагалася вона.

Софія так і не дочекалась отця, котрий усе ще говорив з двома родинами. Роберт подав знак, що треба йти.

Коли вони підійшли до берега, відразу ж розпізнали маленький катерок, що належав людям Білої Сови. Його не можна було сплутати ні з чим: борти було розмальовано орнаментами, які складалися з елементів, подібних на совині очі, пазурі й дзьоби.

Вони піднялися по трапу.

— Скільки плисти до вашого острова Одноокого Песця? — спитала Софія, песимістично розглядаючи катерок, що ніяк не був розрахований на цивілізованих людей. Усюди валялися сітки, банки з-під кока-коли і пива, недопалки сигарет.

— Годину, — сказав Чіф.

— Годину? — перелякалася Софія. — Я не їду! Випустіть мене! У мене морська хвороба!

Але було вже пізно. Катерок якраз загуркотів, і її слів ніхто не розчув.

Софія впала в депресію: «Ну, що це таке на мою голову?».

Вона набурмосилася і перші двадцять хвилин мовчки понуро дивилась на сірий горизонт.

Човном керував антропологічно типовий молодий «ірландець». А може, й француз… Бог їх знає, з ким вони перемішалися…

— Не сумуйте! — почула вона.

Це був Чіф.

— Як тут не сумувати? Цілу годину теліпатися! А потім годину назад… І ще у вас там сидіти невідомо скільки!

— Така наша доля, — зітхнув Чіф. — Годину туди… Годину сюди… І життя немає.

— І я про це саме.

Вона трохи заспокоїлася і сказала миролюбно:

— Ну, гаразд, розважайте мене.

— Як?

— Ну, розкажіть про свій народ, чи що там у вас? Громада? Плем’я?

— Ми називаємося «люди Білої Сови», — поважно сказав Чіф.

— Як і наш острів?

— Колись він був наш. Тобто наших предків, — байдуже уточнив Чіф.

— Біла Сова — це що? Ваш тотем?

— Ні, ми християни. Це був тотем аборигенів (ага, індіянців, — подумала Софія), які змішалися з прибульцями з Європи. Наші люди собі лишили це ім’я. Тільки ім’я. Ми ходимо до церкви, — ще раз підкреслив Чіф, неначе намагаючись відмежуватися від дохристиянського минулого. — І віримо в Ісуса Христа.

— А в Білу Сову не вірите?

— Як це, не віримо? Та це ж наша покровителька! — обурився Чіф.

— О’кей. Тоді розказуйте що-небудь. Може, якийсь переказ, чи що. Про Білу Сову, наприклад.

— Про Білу Сову? — Чіф замислився. — Так, є в нас один переказ. — Він налаштувався на серйозний лад і почав оповідь. — Народ Білої Сови жив на цих островах віддавна, ще від первісних часів, коли Великий Баклан пірнув у води предвічного океану і дістав звідтіля грудку землі. Він її посіяв по воді, і від цього постали різні острови, на яких живе народ Білої Сови…

Чіф театрально закотив очі під лоба, а потім склепив повіки.

— І це все? — скептично спитала Софія.

— Так, а що? — трохи збентежений тим, що не справив на Софію належного враження, сказав Чіф.

— Пардон, а материк з чого утворився? — спитала його жінка.

— Наш переказ про це мовчить, — завагався Чіф. — То не наша справа. Нехай білі про те подбають.

Софія подивилася на годинник: іще сорок хвилин теліпатися морем. Отже, треба себе розважати. І вона продовжила допит:

— Тоді інше