Читати книгу - "Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Подорож? Нас? Та з чого ти взяв, що я буду з тобою подорожувати! – я скочила на ноги і почала на нього наступати. – Ти мене не знаєш, я тебе не знаю. Ми з тобою абсолютно чужі люди! У мене немає причин тобі довіряти! Зрозумів? – на останньому слові я ткнула пальцем йому в груди, а обличчя наші були настільки близько, що я могла точно сказати, скільки сірих вкраплень знаходиться в його очах.
А що зробив він? Поцілував. Швидко чмокнув мене в губи, і поки я офігівала, просто втік. Недалеко. На ліжко. Плюхнувся туди, заклав руки за голову і посміхнувся, наче чеширський кіт.
- Це…? Що…? Ти…що? – я так і стояла з виставленим пальцем і не знала, як виразити всю повноту мого обурення. Який нахаба!
- Я вже казав, що ти мені подобаєшся… звикай. А з приводу твоїх слів... у тебе немає вибору. Або ми подорожуємо разом, знайомимося ближче, звикаємо один до одного і будуємо стосунки, або нам доведеться повернутися до попереднього плану – поїздки в Німерію.
- Що?! – Логіка? Ні, її не було. Ні в його словах, ні в діях! – То ти готовий все-таки віддати мене принцу… така собі в тебе симпатія… слабенька.
- Не готовий… але там ти будеш під наглядом, а я все влаштую, – і говорив він це так впевнено, що я була готова повірити: таки так, він зможе добитися свого.
І що мені робити? Їхати в Німерію – точно погана ідея. Там я буду в пастці… невже доведеться погодитися?
- А якщо ти мені не сподобаєшся?
- Я вже тобі подобаюся, – самовпевнено заявив цей гад.
- Ну знаєш… твоя гординя і самовпевненість можуть пробити дірку в стелі.
- Хіба я не правий? – припідняв одну брову і лукаво подивився на мене. Було таке відчуття, наче він читає мене, як відкриту книгу. Гад, як є гад!
- Це не значить, що я тебе покохаю і захочу вийти заміж! – Так, він мені сподобався. Він інтригував, зачаровував і несказанно бісив… і все одно подобався. Чи було це кохання? Навряд чи, не так швидко… але такими темпами я могла вляпатися по самі вуха.
- Не значить, – спокійно відповів Еліас, – але я хочу отримати шанс, лише шанс. Погодишся мені його дати? – Він навіть припіднявся з ліжка.
- Хм…
- Ну ж бо, де твоє бажання пригод? Ти ж не побоялася скочити в прірву… невже злякаєшся зараз? – він мене дражнив, хотів задурити мені мозок, підштовхнути до бажаного йому результату.
Стрибок у прірву? Ха! Там все було розраховано… а от з тобою, Еліас… я не можу нічого розрахувати. Ти постійно мене не те що дивуєш… шокуєш.
- Місяць.
- Що місяць? – не зрозумів мене Еліас.
- Давай подорожувати разом місяць, якщо за цей час я не зміню своєї думки якнайшвидше і якнайдалі втекти від тебе, тоді буде видно.
- Доволі розмито…
Розмито? Буде тобі чітко.
- У тебе є місяць, щоб переконати мене, що твоя кандидатура варта уваги і місця мого кавалера. Не впораєшся – наші шляхи розійдуться, і ти нікому нічого не скажеш про мене.
- Кавалером? Згоден на нареченого, і тоді по руках.
- Наречений – це занадто, – місяця замало, щоб зрозуміти, чи людина підходить для шлюбу. Принаймні я була в цьому переконана.
- Я ж не сказав, що ми через місяць одружимося. Наречений – статус, якого легко позбутися… Погоджуйся, – і простягнув мені руку.
- Згода! – потиснула його руку і потрапила в полон його очей.
- Згоду треба закріпити, – якимось дивним тоном сказав він і подивився на мої губи.
Я й пискнути не встигла, як він потягнув мене за руку… і поцілував…
І чому він цілується так, що хочеться ще й ще… і ще зовсім трішки…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно», після закриття браузера.