Читати книгу - "Очікування шторму"

— Руки вгору, полковнику. Швидше, швидше! Або я стріляю.

Ніколи ще Каїрову не доводилося підіймати рук. Так, заняття не з приємних.

— Можете повернутися.

В отворі відчинених дверей, що вели в суміжну кімнату, стояв адміністратор готелю Сованков.

— Довго ми вас шукали, Японцю, — сказав Каїров і опустив руки.

— Руки, руки… — Пістолет Сованкова не тремтів.

— Поклади пістолет на стіл, — сказав Каїров. — І можеш поки посидіти на дивані.

— Якщо ви зробите хоч крок, полковнику, я вистрелю.

— Навіщо?

— Мені втрачати нічого.

— З подібними висновками шкідливо поспішати.

— Не рухайтеся!

Але Каїров спокійно наближався до Сованкова. Кроки були довгі, наче сама вічність. Або, може, час зупинився раптом, несподівано, наперекір усім законам фізики. Сованков чомусь пригадав свою матір. Молода, гарна, в червоному ситцевому сарафані, вона стояла біля криниці й засмаглими руками крутила дерев'яний барабан, на який намотувалася мокра прядив'яна мотузка.

Це було незбагненно. Каїров наближався. Пітніла долоня, пітніли пальці, що стискували пістолет. Але краплина поту тремтіла в матері над переніссям, і степове небо синіло за її головою. Вода хлюпала у відрі, коли воно, холодне й темне, з'явилося між зіпрілих колод цямрини. Потім мати спритно зняла відро з гачка. Вода ще і ще перекотилася через край, хлюпнула в жовту пилюку й запахла запаморочливою прохолодою.

Палець ліг на курок. Але солодко здавалося, що в руці не пістолет, а гнучка лозина, з якою добре бігти попереду матері й збивати реп'яхи біля стежинки, замахуючись нею, наче шаблею. Курява у верхів'ях Дону м'яка, тепла, якщо, звичайно, літо, й світить сонце, й нема дощу. Коли ж ллє дощ, тоді порох стає грязюкою, суцільною грязюкою, з якої не завжди здатен вибратися кінь з возом. У такі дні гарно сидіти біля вікна й дивитися за мокрий тин, на мокру вулицю, де в широкій калюжі плавають качки. Вони чомусь не мокрі й почуваються в дощову погоду дуже добре. Мати, витираючи ганчіркою запотілі шибки, було, говорила:

— Людина повинна бути як качка. Така ж чиста. Й щоб жоден бруд до неї не прилипав.

Очі в матері великі, здивовані, — в селі такі називали коров'ячими, — ставали тоді сумними. Й уся вона здавалася ображеною і не дуже молодою. А ще вона любила співати пісню про тонку горобину, яка не може перебратися до дуба. Старанно виводила її і навіть витирала хусточкою сльози. Батько зо зла стукав по столу кулаком, утомлено говорив:

— Кінчай вити!

Батько був бородатий, од нього завжди пахло конем і кожухом.

Каїров вийняв з кишені портсигар.

Усміхнувся Сованков. Згадав, уперше курив з хлопчаками в ярузі, біля старого вітряка, на якому, може, вже піввіку ніхто не молов борошна. Курили листя вишні, підсушене на сонці. Дим не те що був противний, але голова від нього не крутилася, хоча хлопчаки обіцяли це твердо. Навпаки, було відчуття порожнечі і холодної слабості. А трава була зелена. І були бабки, й цвіркуни, й птахи, й усе інше, що можна побачити в погожий літній день.

Сованков глянув у вікно. Сутеніло. Й сонце, повністю рожеве, занурилося в море якраз наполовину. Сованкову раптом стало страшно, наче він злякався за сонце. Виникло відчуття порожнечі й холодної слабкості, як тоді в ярузі, за старим млином.

Каїров сказав якось надто байдуже:

— Покладіть зброю.

І Сованков зрозумів: будинок оточений. І не тільки будинок, але всі входи й виходи. Й ще зрозумів: життя і смерть полковника Каїрова не належать йому, Сованкову, як і сам він зараз не належить собі.

Без надії, про всяк випадок, він сказав:

— Стійте. Ви робите останній крок.

— Не будь дурнем, Японцю. На той світ ніхто й ніколи не запізнювався.

— Що ви мені пропонуєте? — запитав Сованков і відчув, як пересохло в горлі.

— Окрім кулі в лоб, може бути ще одна тільки пропозиція! — жорстко й сухо сказав Каїров. — Працювати на нас!

— Який сенс?

— Це вже інша розмова. Давай пістолет, Японцю. І сідай на диван.

— На диван я сяду, але пістолет не віддам.

— Тоді заховай його до дідька! Не будь дитиною. Весь будинок оточений.

Сованков заховав руку з пістолетом у кишеню плаща. Боком пройшов до дивана. Каїров опустився на стілець. Сказав:

— Запитуєш про сенс. Сенс вірний — зберегти собі життя.

— Як ви мене знайшли?

— Прочитав вашу особову справу. Ви — учасник російсько-японської війни. Й повинен зауважити, що кличку вам дібрано невдало. В мене виникли деякі підозри. Ну а після дзвінка до Дорофєєвої я вирішив установити за вами нагляд. До того ж я знав, що диверсія для вас справа нова. Досвіду ви не маєте. Й ваша прозора хитрість була розрахована на Тетяну. Ми не сумнівалися, що ви не станете ждати до завтра й візьмете вибухівку сьогодні.

— Просто.

— Правильно. Думка гранично проста. І я вирішив її перевірити.

— Ваші умови?

— У деталях обговоримо пізніше. А в загальних рисах — робота під нашим керівництвом. Зрозуміло, без обману. Якщо німці вас не пристукнуть, отже, житимете. Закінчиться війна. Закони стануть менш суворі.

— Все одно мені дадуть великий строк.

— А що робити?

— Вам — я не знаю. А мені — пустити собі кулю в лоб.

— Красива фраза.

— Фраза, може, й красива. Тільки ось набридло все, остогидло. Все життя, мов