Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Ви можете сконтактуватися з Роша?

Чоловік ступив на поріг, не запрошуючи Каздана увійти. Навпаки. Він не відривав від нього погляду, ніби оцінював його розміри. Поліціянт із Парижа, пика несвіжа, тремтить, і все це о шостій ранку.

— А чому він потрібен вам так терміново?

Каздан пояснив ситуацію. Волокін. Роки дитинства в «Колонії». Майже впевненість, що він не доживе до ранку. Треба негайно його рятувати, діючи поза межами будь-якого закону.

— Заходьте. І заспокойтеся. Я покличу Роша.

Коли вас запрошують до селянської хати, ви завжди сподіваєтеся знайти там тепло й затишок, підлогу, покриту повстю, приємну атмосферу, що кардинально відрізняється від тієї, що панує надворі. Але нерідко ви знаходите там якраз протилежне. Холодну плиточну підлогу. Бетонні стіни. Кілька не дуже зручних меблів. Ніякого опалення. Ви перебуваєте в хаті, але враження таке, ніби ви досі надворі. Досі на холоді.

— Кави?

Молодик жив у великій квадратній кімнаті, зануреній у темряву, де панував великий стіл, накритий цератою, від одного погляду на яку холонула спина.

— Кави, — відповів Каздан. — Але викличте Роша.

Хазяїн дому зайнявся справами, нічого не відповівши. Кухня була в одному з кутків кімнати. У протилежному темному кутку Каздан побачив незастелене ліжко. Усе життя проходило в цьому тісному просторі.

Забулькотіла кавоварка. У тон їй затріщала рація на високих частотах. Хлопець викликав командира.

Налив кави у два горнятка.

— Роша зараз буде.

— Він згоден допомогти?

— Ви все поясните йому сам. Цукру?

Каздан заперечливо похитав головою. Відпив ковток. Гаряча кава заспокоїла його. Треба було залишатися спокійним. Переконати це невелике військо. Без нього він нічого не зможе вдіяти. Не зможе врятувати свого молодого друга.

Він помовчав кілька секунд, потім запитав:

— Відколи ви живете в Арро?

Чоловік узув чоботи.

— Відколи себе пам’ятаю.

— Ви народилися в цій громаді?

— Я син П’єра Роша.

Тільки в цю мить Каздан помітив дивовижну ясність погляду, зверненого на нього. І згадав про незвичайний блиск в очах Роша. Синові дістався від нього у спадок цей кришталевий погляд.

— Ви повинні пояснити мені, в чому річ.

Каздан обернувся на голос, який щойно пролунав. Силует Роша вималювався на тлі ночі. Густе волосся, широкі плечі, накриті блискучою курткою-анорак, під пахвою рушниця. Усе було симетричним, як на картині, що дихала звитягою й героїзмом.

Колишній поліціянт повторив пояснення. Наполягаючи на тому факті, що Волокіна викриють у найближчі години. А може, вже й викрили.

— Ваш колега — псих.

— Волокін першокласний детектив. Але він камікадзе.

— І ви гадаєте, на «Колонію» можна так просто напасти? Замість сніданку?

— Я кажу не про напад, а про проникнення на її територію. Ви знаєте «Асунсьйон». І, безперечно, знаєте, як можна туди проникнути. Треба врятувати Волокіна. Це справа невідкладна. Потім ми матимемо досить часу для того, щоб попередити поліцію. Справжню.

Роша увійшов до кімнати й налив собі кави. Його незворушність була споріднена з незворушністю гірського краєвиду там, надворі.

— Або вашого товариша досі не викрили, і тоді ваша місія здається мені досить простою. До зони сільськогосподарських робітників можна дістатися легко. Або він уже під вартою, і тоді справа його визволення стає надто ризикованою. І навіть неможливою.

— Ви допоможете мені чи я піду сам?

Роша усміхнувся і звернувся до сина цілком нейтральним голосом. Ніщо не свідчило про те, що між ними існує родинний зв’язок.

— Ти розбудиш усіх інших. — Він обернувся до Каздана. — А ви підете зі мною. По дорозі розповім вам про план операції.

— Ви вже маєте такий план?

Роша підступив до нього на крок. Прозора синь його очей нагадувала море. Не так море, як якийсь затишний його куточок, лагуну.

— План, він у мене тут. — Він доторкнувся вказівним пальцем до скроні. — Уже давно. Проте мені бракувало нагоди. — Він знов усміхнувся, і невимовно привабливий вираз з’явився на його обличчі. — Зрештою, може, ви й ваша історія про детектива, що туди проник, і є саме тією нагодою, на яку я давно чекав. Єдиною і неповторною.

Роша дістав карту регіону й розгорнув її на столі.

Завоювання Трої розпочалося.

78

Коли Волокін прийшов до тями, перше, на що він звернув увагу, був спів. Далекий і неясний. Він собі сказав: «Ось воно. Я тут. Я в самому серці пекла». Потім відзначив, що співають не Miserere, а щось інше. До нього дійшло, що він неспроможний поворухнутися. Він не був зв’язаний, але мозок уже не керував його органами.

Спів не припинявся.

Неповторна лагідність хорового співу, що, здавалося, повністю відривалась од матеріальності інструментів і ставала цілком абстрактною. Він подумав про «Німецький реквієм» Брамса, один із найтаємничіших творів, будь-коли написаних. Але ні, то був не «Реквієм».

Волокін подумки відштовхнув цю музику, яка гіпнотизувала його, й спробував проаналізувати безпосереднє оточення. Він лежав, витягнувшись, голий на металевому столі, накритому папером. Відчував холод від сталі на плечах. Дихав під довгим аркушем паперу. Хірургічний прожектор був спрямований на його обличчя. Він пригадав, що лампи такого типу не відкидають тіні, й на цю думку відчув страх. Нема нічого, щоб заховатися. Він зовсім голий. Зовсім незахищений. Зовсім вразливий.

Музика повернулася на передній план його