Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

двоє друзів — граф Октав де Бован і граф де Серізі. Пан де Серізі, граф Октав і я втрьох були з шостої години вчорашнього вечора до шостої години сьогоднішнього ранку, по черзі, то в салоні, то біля ліжка пані де Серізі, побоюючись кожного разу, як ішли туди, що знайдемо її мертвою або назавжди божевільною. Десплен, Б’яншон, Сінар і дві доглядачки не виходили з кімнати. Граф обожнює свою дружину. Подумайте, яку ніч тільки що я перебув між жінкою, божевільною від кохання, і другом, божевільним від розпачу. Державний муж не впадав у відчай, як дурень. Серізі, спокійний, немов би він був на своєму кріслі в державній раді, робив неймовірні зусилля, щоб зберігати перед нами байдуже обличчя... і піт зрошував це чоло, схилене під тягарем стількох трудів. Я спав з п’ятої години, коли сон подолав мене, до пів на восьму, а о пів на дев’яту я мусив бути тут, щоб дати наказ про страту. Повірте мені, пане Камюзо, коли суддя цілу ніч поринав у прірву розпачу, відчуваючи руку божу, що тяжко опускається на людські справи і вражає благородні серця, — йому дуже важко сісти тут, за своїм столом, і байдуже сказати: “Відрубайте голову о четвертій годині і знищіть боже створіння, сповнене життя, сили, здоров’я”. А проте такий мій обов’язок... пригнічений стражданням, я мушу дати наказ спорудити ешафот... Засуджений не знає, що суддя переживає муки, які дорівнюються його мукам. У цю хвилину ми зв’язані з ним аркушиком паперу: в моїй особі — суспільство, що мститься, в його — злочин, який треба спокутувати. Ми разом — дволикий обов’язок, два існування, спаяні на хвилину мечем закону. Хто співчував судді в цих глибоких стражданнях? Хто втішить їх? Наша честь полягає в тому, щоб заховати їх у глибині серця. Священик з його життям, відданим богові, солдат з його тисячами смертей, принесених у жертву країні, здаються мені щасливішими, ніж суддя з його сумнівами, страхами, з його жахливою відповідальністю.

— Чи знаєте ви, кого треба скарати? — провадив далі генеральний прокурор, — молодого чоловіка двадцяти семи років, гарного, як наш учорашній мрець, білявого, як він; голову його ми здобули несподівано, бо на ньому тяжить тільки виказування про переховування. Бувши засудженим, юнак усе ж не признався. Вже сімдесят днів він не піддається ніяким допитам, завжди твердить, що він не винний. Два місяці, як у мене на плечах дві голови. О! Я віддав би рік свого життя за його признання, бо ж треба заспокоїти присяжних. Міркуйте самі, який удар для правосуддя, коли буде викрито через кілька днів, що злочин, за який він умре, вчинений кимось іншим! У Парижі все набуває жахливої ваги, найменший судовий інцидент стає політичним. Суд присяжних, ця інституція, яку революційні законодавці вважали за таку сильну, це — елемент соціальної розрухи. Бо вона не виправдовує свого призначення, не захищає суспільства в достатній мірі. Присяжні граються зі своїми обов’язками. Вони поділяються на два табори, один із них не визнає вже смертної кари і це призводить до загального порушення рівності перед законом. Такий жахливий злочин, як батьковбивство, в одному департаменті дістає виправдальний вирок[124], тим часом як в іншому департаменті звичайний, так би мовити, злочин карається смертю. Що ж було б, якби в Парижі, в нашій окрузі, стратили невинного?

— Це втікач-каторжник, — боязко зазначив пан Камюзо.

— В руках опозиції і преси він зробився б великоднім ягнятком! — скрикнув пан де Гранвіль, — і опозиції було б легко змалювати його невинним, бо це корсиканець, фанатик національних ідей, його вбивства — наслідок вендетти[125]. В цій країні той, хто вбиває ворога, вважає себе — і його вважають — за дуже чесну людину. Ах! Справжні судді — дуже нещасні. Знаєте, вони повинні б жити окремо від усього суспільства, як колишні жерці, щоб люди бачили їх тільки в певні години, коли вони виходять зі своїх келій; поважні, старі, суворі, вони мали б судити, як великі жерці в давньому суспільстві, поєднуючи в собі юридичну і духовну владу. Нас не бачили б інакше, як на місцях у суді... Тепер усі бачать, як ми страждаємо або розважаємось, подібно до всіх інших. Нас бачать у салонах, у сім’ї, як громадян, що мають свої пристрасті, і ми буваємо смішні, замість того, щоб бути грізними...

Цей крик душі, що переривався паузами і вигуками та супроводився жестами, які надавали йому непередаваної красномовності, примусив Камюзо здригнутись.

— Я теж, пане, — сказав Камюзо, — вчора почав на власному досвіді вивчати муки нашої професії. Я трохи не помер внаслідок смерті цього молодого чоловіка, він не зрозумів мого співчуття, нещасний сам себе згубив...

— Е, не треба було допитувати його! — скрикнув пан де Гранвіль. — Найлегше зробити послугу, утримавшись.

— А закон? — відповів Камюзо. — Він був уже два дні під арештом.

— Нещастя сталося, — провадив генеральний прокурор. — Я виправив, як міг, те, чого, напевне, не можна виправити. Моя карета і мої слуги — в похоронній процесії цього бідолашного слабого поета. Серізі зробив так само; більш того, він узяв на себе обов’язок, який поклав на нього цей нещасний молодий чоловік: він буде виконавцем його заповіту. Обіцявши це, він добився від своєї дружини погляду, в якому світився здоровий розум. Нарешті граф Октав особисто присутній на його похороні.

— Добре, пане граф, — сказав Камюзо, — завершімо нашу справу. У вас залишається дуже небезпечний підслідний.

Ви знаєте так само добре, як і я, що це Жак Коллен. Цього нещасного мають визнати за того, ким він є.

— Ми пропали! — вигукнув пан де Гранвіль.

— У цю хвилину він біля вашого засудженого до страти, що був колись для нього на каторзі тим самим, чим Люсьєн був у Парижі... його протеже. Бібі-Люпен переодягся за жандарма, щоб бути присутнім при побаченні.

— Чого втручається кримінальна поліція? — сказав генеральний прокурор. — Вона повинна діяти тільки за моїми наказами...

— Уся Консьєржері знатиме, що ми держимо в руках Жака Коллена... Так ось, я хочу вам сказати, що цей великий і відважний злочинець, очевидно, має найнебезпечніші листи з кореспонденції герцогині де Мофріньєз і мадемуазель Клотильди де