Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Твоєї матері...— почав він і урвав мову.

— Матері?.. Ну?..

— Твоєї матері вчора не стало.

*

Міцно стиснувши батькову руку, Скарлет увійшла до просторого холу, що його знала як свої п’ять пальців. Хоч там було темно, вона не наткнулась ні на стільці з високими спинками, ні на порожній стояк для рушниць, ні на лапаті ніжки старого буфету; її з непоборною силою вабило у глибину будинку, де в маленькому кабінетику завжди сиділа Еллен над своїми нескінченними рахунками. І коли вона переступить за мить поріг цієї кімнатки, то, звісно ж, побачить Еллен за бюрком: мати підведе на Скарлет очі, відкладе перо, а сама схопиться на ноги, зашелестить криноліном, від неї війне таким приємним запахом — і обійме свою знесилену дочку. Не може бути інакше! Еллен же не могла померти, хоч би скільки тато товк одне й те саме, мов папуга: «Матері вчора не стало, вчора не стало, вчора не стало».

Дивно — вона нічого не відчуває зараз, окрім втоми, що залізними путами тяжить на її руках і ногах, та голоду, від якого підгинаються коліна. Про матір вона подумає опісля. Зараз не треба про це думати, а то ще вона й сама почне безглуздо примовляти, як Джералд, або монотонно скімлити, як Вейд.

Порк зійшов до них широкими темними сходами, поспішаючи назустріч Скарлет, як ото тварина, закоцюбнувши, тягнеться до вогню.

— Чому нема світла? — запитала вона.— Чому так темно в домі, Порку? Принеси свічки.

— Вони всі свічки забрали, міс Скарлет,— лише одну зоставили, ми її запалювали, як тра було пошукати щось поночі. Та й та вже майже вся вигоріла. Коли тра доглянути міс Керрін і міс Сьюлін, Мамка скручує шматку й стромляє в мисочку з жиром, і таке маємо світло.

— То принеси мені той недогарок,— наказала Скарлет.— Принеси його в мамин... ну, в кабінет.

Порк почалапав до їдальні, а Скарлет з батьком навпомацки пройшла до повитого пітьмою кабінетика й сіла на канапу. Батькова рука й досі лежала на її лікті, безвільна, прохальна й довірлива, як бувають лише руки у дітей або зовсім немічних дідів.

«Він такий старий став, старий і безсилий»,— знову подумала Скарлет і мимохідь здивувалася, чому це їй зовсім не болить.

Увійшов Порк з запаленим недогарком свічки на блюдечку. Темна кімнатка ожила: прогнута канапа, на якій вона з батьком сиділа, високе, трохи не до стелі бюрко з бувалим у бувальцях різьбленим кріслом перед ним, десятки шухляд з паперами, списаними чітким материним почерком, вичовганий килим,— усе було як раніше, ось тільки не стало самої Еллєн, не стало легенького запаху її лимонної вербени й лагідного погляду її ледь скісних очей. Скарлет відчула доторк болю в серці, так наче клубок нервів, що був онімів од глибокої рани, тепер почав оживати. Ні, не треба попускати, щоб цей біль заступив їй усе на світі. На це ще буде час, попереду ціле життя, яке їй доведеться прожити з цим болем. Тільки не зараз! Коли хочеш, Господи, тільки не зараз!

Вона подивилась на Джералдове землисте обличчя й уперше на своєму віку побачила його непоголеним: колись таке рожеве, тепер воно посіріло й покрилося сивим заростом. Порк поставив свічку на підставку і підійшов до Скарлет. Вона відчувала, що якби він був псом, то оце поклав би голову їй на коліна й почав лащитись, аби його погладили.

— Скільки у нас тут негрів, Порку?

— Ці безпутні негри, міс Скарлет, порозбігалися, а дехто навіть пішов з янкі і...

— А скільки ж лишилося?

— Та от я, міс Скарлет, і Мамка. Вона ввесь день доглядає панночок. І Ділсі, вона сидить з ними зараз. Трьох нас, міс Скарлет.

«Трьох нас» — де колись була сотня. Скарлет насилу підвела голову, так нестерпно боліла шия. Вона розуміла, що голос у неї повинен звучати твердо. Як не дивно, слова виходили з її уст цілком невимушено й природно, наче не було ніякої війни й вона могла помахом руки покликати з десяток челядників.

— Порку, я хочу їсти. Є в домі що-небудь їстівне?

— Ні, нема. Вони все забрали.

— А на городі?

— Вони пасли там коней.

— А на грядках, де солодка картопля?

Щось подібне до задоволеного усміху з’явилось на його товстих губах.

— Про ямс я зовсім і забув, міс Скарлет. Гадаю, там усе ціле. Вони, янкі, зроду не вирощують ямс, по-їхньому це такий собі дикий корінь, та й годі...

— Скоро зійде місяць. Піди накопай трохи ямсу й підсмаж. А кукурудзяного борошна не лишилось? Або сушених бобів? А курей?

— Ні, мем, ні. Вони тих курей, що не поїли, прив’язали до сідел і забрали.

Вони... Вони... Вони... Чи ж і кінця не буде тому, що «вони» тут накоїли? Хіба мало того, що вони поспалювали та повбивали? Так вони ще й прирекли на голодну смерть жінок, дітей і безпорадних негрів у цьому сплюндрованому краю?

— Міс Скарлет, у мене є трохи яблук — Мамка сховала у льоху. Ми сьогодні їх їли.

— То принеси, поки накопаєш ямсу. І ще, Порку... Я... Я так знесиліла... Чи нема в пивниці трохи вина, нехай і з ожини?

— Ой міс Скарлет, до пивниці вони першим чином кинулись.

Раптом її занудило — голод, безсонна ніч, виснаження й страшна новина — все це разом навалилось на неї, і голова пішла обертом, аж вона мусила вхопитися за різьблену спинку канапи.

— Вина нема,— глухувато промовила Скарлет, і перед очима в неї постали нескінченні ряди пляшок у пивниці. Але нараз пам’ять її ожила.

— Порку, а оте кукурудзяне віскі в дубовому барильці, що тато закопав під альтанкою?

Ще раз подоба усмішки — радісної і шанобливої — освітила чорне лице.

— А ви ж і пронюшлива, міс Скарлет! Я й забув про те барильце. Але, міс Скарлет, це віскі негодяще. Воно ж і року ще не простояло. Та й те, що віскі — таки не для леді.

Ну й тумаки ці негри! Поки їм не розтовкмачиш, нізащо не здогадаються. А янкі ще надумали їх звільняти!

— Але для цієї леді й для тата воно якраз годиться. Сходи, Порку, швиденько відкопай барильце й принеси дві склянки, трохи