Читати книгу - "Американські боги"

— А тобі не було страшно? Тебе ж могли схопити, пограбувати, ти могла голодувати!

Вона похитала головою. А тоді мовила з непевною усмішкою:

— Але ж я зустріла тебе...

І він не знайшов, що відповісти.

Вони закінчили обід і потім пробіглися під дощем до машини, закриваючи голови від води газетами з японськими ієрогліфами, і сміялися з цієї пригоди, ніби школярики.

— То куди тебе довезти? — поцікавився він, коли вони вмостилися в машині.

— Я поїду, куди ти їдеш, Маку, — просто і трохи засоромлено відповіла вона.

Він тішився, що не ляпнув тоді про Біґ-Мака. Град відчував, що це не жінка з бару, яку знімаєш на одну ніч. Може, йому й знадобилося аж п’ятдесят років, щоб її знайти, але зараз він точно знав — ось, нарешті, воно. Це вона: ця дика, чарівна жінка із довгим темним волоссям.

Це любов.

— Послухай, — зрештою наважився він, коли вони наблизилися до Чаттануґи. Двірники розмазували дощівку по вітровому склу, і ціле місто було як розмита сіра пляма. — Може, я знайшов би для тебе мотель? Я заплачу. А коли покінчу зі своєю доставкою, ми могли б... Ну, для початку, прийняти гарячу ванну. Щоб тебе зігріти.

— Звучить чудово. А що ти доставляєш?

— Гілку, — хихотнув він. — Ту, що ти кинула на заднє сидіння.

— Секретики? Ну ла-а-адно... — весело сказала вона. — Не хочеш, то й не кажи.

Він попросив її почекати в машині на паркінгу Рок-Сіті, доки він покінчить із доставкою. Під ненастанним дощем він акуратно під’їхав до підніжжя Сторожової гори, не розганяючись більше сорока кілометрів на годину і не вимикаючи дальнього світла.

Припаркував машину в глибині стоянки. Вимкнув мотор.

— Слухай, Маку... — усміхнулася йому Лора. — А ти хіба не хочеш обійняти мене, перш ніж підеш?

— Із задоволенням! — відказав Град і обвив її руками, а вона притиснулася до нього, і так вони собі сиділи, поки дощ тарабанив по даху «Форда Експлорера». Він відчував запах її волосся. Крізь парфуми пробивався ледь помітний неприємний дух. Таке буває щоразу, коли подорожуєш. Ванна, вирішив він, просто необхідна їм обом. Ще він подумав, що у Чаттанузі можна було б пошукати пахучі бомбочки для ванн, які так любила його перша дружина. Лора підняла голову і пильно подивилася йому у вічі, ніжно погладжуючи його потилицю пальцями.

— Знаєш, Маку... Я все думаю, чи сказати тобі... Ти, певно, дуже хочеш дізнатися, що ж трапилося з тими твоїми друзями, Дубом і Каменем, так?

— Хочу, — прошепотів він, нахиляючи губи до неї для першого поцілунку. — Дуже хочу.

І вона йому показала.

Тінь кружляв лугом, обходячи дерево по спіралі. Іноді він зупинявся, аби щось підняти: квітку, листок, камінчик, гілочку чи, може, травинку. Він уважно, не поспішаючи, роздивлявся те, що піднімав, повністю зосереджуючись на гілочковості гілочки чи листочковості листочка, ніби бачив їх уперше.

Пасха подумала про немовлят, які вчаться фокусувати погляд.

Вона не наважувалася заговорити з ним. Заговорити зараз було б блюзнірством. Вона дуже втомилася, однак просто спостерігала за ним і розмірковувала.

Десь за десяток метрів від стовбура, серед лугової трави і всохлого бур’яну, Тінь побачив полотняну торбинку. Він підняв її і розпустив шнурок, послабивши зав’язочки.

У мішечку були його власні речі. Старі, але ще придатні, щоб їх носити. Він повертів черевики в руках. Помацав тканину футболки, вовну светра, і став так пильно розглядати, ніби востаннє бачив їх мільйон років тому.

Він вивчав свої речі ще деякий час, а потім одягнув на себе одна за одною.

Поклав руки до кишень, а тоді здивовано витяг і простягнув до Пасхи на долоні щось схоже на сіро-білу кульку.

— Нема монет! — це перше, що він сказав за кілька годин.

— Нема монет? — луною озвалася Пасха.

— Добре було мати монети, — похитав він головою. — Завжди було чим зайняти руки.

Він нахилився, аби зав’язати шнурівки.

Тепер, коли вдягнувся, він набув звичнішого вигляду. Хіба що трохи похмурого. Вона міркувала про те, як далеко він мандрував і яким коштом повернувся. Він не перший, кого вона прикликала — вона знала, що дуже скоро цей погляд крізь мільйони років зникне, а світ буденних речей затре спогади і сни, які він приніс із дерева. Таким був плин життя.

Вона повела його за собою лугом. Птах, на якому вона прилетіла, чекав між дерев.

— Він не зможе нести нас обох, — звернулася вона до Тіні. — Але я сама знайду дорогу додому.

Тінь кивнув. Роздивлявся птаха — ніби намагався впізнати. А тоді відкрив рота і заволав у радісному вітанні.

Птиця-громовиця розтулила гострого дзьоба і так само радісно закричала у відповідь.

На перший погляд вона скидалася на кондора. Чорне пір’я з пурпуровим відливом, білий комірець на шиї. Чорний гострий дзьоб — такий мають хижі птахи, щоб шматувати здобич. На землі, зі складеними крилами, птиця-громовиця мала розміри чорного ведмедя, а її голова була на одному рівні з Тіневою.

Гор похвалився:

— Це я його привів. Вони мешкають у горах.

Тінь кивнув:

— Якось я бачив сон про птиць-громовиць. Оце був їбанутий сон.

Птиця-громовиця відкрила дзьоб і напрочуд тихо і ніжно перепитала: «Кроуру?».

— Ти теж чув мій сон? — запитав Тінь.

Він простягнув руку і ніжно погладив птицю по голові. Вона потерлася об нього, ніби дуже товариське поні. Тоді він почухав птаха за місцем, де мали б бути його вуха. Запитав у Пасхи:

— То ти на ньому прилетіла?

— Ага. Можеш полетіти назад, якщо він тобі дозволить.

— Як на ньому летіти?

— О, це просто. Тільки не впади. Це ніби осідлати блискавку.

— Ми зустрінемося там?

— Я закінчила, любий, — похитала вона головою. — А ти лети і роби те, що мусиш. Я втомилася. Отак взяти і привести тебе назад... Коштувало мені багато. Я маю відпочити, поберегти енергію до свого свята. Вибач. І щасти.

Тінь кивнув:

— Віскі-Джек. Я з ним бачився. Після того, як пройшов крізь ті двері. Він знайшов мене. Випили