Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Не будь цинічною Меґі, це тобі не личить, — зауважила Фіона; останнім часом її ставлення до Меґі, хоча інколи й помірно-суворе, відзначалося повагою та приязню. — Добре ми попрацювали, еге ж? І не забувай, що нам, окрім цього, капають щороку гроші на рахунок, незалежно від того — вдалий рік чи невдалий. Хіба ж він не заплатив Бобу сто тисяч фунтів премії? А решті з нас по п’ятдесят? Якби він вигнав нас завтра з Дрогеди, то ми могли б запросто придбати Бугелу, навіть за сьогоднішніх роздутих цін на землю. А скільки він дітям твоїм подарував! Тисячі тисяч. Тому будь до нього справедлива.

— Але ж мої діти про це не знають, і ніколи не взнають. Дейн та Джастина виростуть із розумінням того, що їм самотужки доведеться прокладати шлях у житті, без сприяння шановного Ральфа Рауля, кардинала де Брикасара. Уяви собі: його друге ім’я — Рауль! Ну д-у-у-же норманське ім’я, еге ж?

Фіона підвелася, підійшла до каміна і кинула першу сторінку «Геральда» у вогонь. Ральф Рауль, кардинал де Брикасар, здригнувся, підморгнув їй, зморщився — і щез.

— Що ти робитимеш, коли він повернеться, Меґі?

Меґі пирхнула.

— Дідька лисого! Так він і повернеться!

— А може, й повернеться, — загадково мовила Фіона.

І він повернувся. У грудні. Тихо, без помпи, щоб ніхто не знав, він сам приїхав на спортивному авто «астон мартін» аж із Сіднея. Ані слова про його перебування в Австралії не дійшло до преси, тому ніхто на Дрогеді й не підозрював про його приїзд. Коли його авто зупинилося на гравійній під’їзній алеї біля будинку, ніхто не почув, як він приїхав, бо ніхто не вийшов на веранду.

Кожною клітиною свого тіла він відчував широкі джилійські простори, вдихав аромат чагарів, овець і сухої трави, що невгамовно іскрилася на сонці. Кенгуру та ему, какаду та варани, мільйони комах, що стрекотали й гуділи, мурахи, що марширували нескінченними шеренгами, товсті опецькуваті вівці… Він любив це, бо в якомусь курйозі це відповідало його уявленню про саме життя; і, здавалося, плин років не зміг приглушити в ньому цю рису.

Сталася лише одна зовнішня переміна — сітки для захисту від мух, але він із подивом відзначив, що Фіона не наказала затулити сіткою частину веранди, що виходила на джилійський шлях, а лише вікна з цього боку. Звісно, вона мала рацію: широка сітка неминуче зіпсувала б цей величний і красивий фасад у георгіанському стилі. Цікаво, скільки живуть оці евкаліпти-привиди? їх пересадили сюди з більш посушливих районів Австралії років вісімдесят тому. Він поглянув на бугенвілії, що звисали по стінах суцільною жовтувато-пурпуровою піною.

Було літо, залишалося два тижні до Різдва, на Дрогеді буяли троянди. Троянди квітнули повсюди — рожеві, білі та жовті, темно-червоні, як кров, та яскраво-червоні, як сутана кардинала. Хаотично розкидані рожеві й білі троянди сонно дрімали поміж зеленіючих гліциній, вони звисали з даху веранди, чіплялися за сітку, ніжно притискалися до чорних віконниць другого поверху і простягали повз них до неба свої вусики. А ще серед троянд він побачив той самий колір — блідий рожево-сірий. Попіл троянд? Так, саме таку назву він мав. Напевне, то їх посадила Меґі, більше ніхто.

Кардинал почув сміх Меґі й непорушно закляк від страху, але таки змусив себе рушити туди, де звучав сміх, що перейшов у мелодійне, схоже на пташину трель, хихотіння. Точнісінько так само вона сміялася, коли була маленькою дівчинкою. Он звідкіля долинає сміх — із великої купи рожево-сірих троянд біля перцевого дерева! Голова паморочилася від духмяного запаху і від отого сміху. Ральф де Брикасар простягнув руку і відсунув квіти убік.

Але Меґі там не побачив — лише хлопчика, який, присівши навпочіпки в соковитій траві, дражнив маленьке рожеве поросятко, а те шалено кидалося туди-сюди, то підскакуючи до нього, то відскакуючи. Не усвідомлюючи, що за ним спостерігають, хлопчик закинув голову з блискучим чорним волоссям і засміявся. Сміх Меґі, але виривався він із незнайомих вуст. Кардинал Ральф мимовільно відпустив відхилену гілку троянди і, не звертаючи уваги на колючки, пройшов крізь кущ. Хлопчик років дванадцяти-чотирнадцяти — саме пубертатного віку, спантеличено поглянув на нього знизу вгору; поросятко кувікнуло і, підібгавши хвостика, чкурнуло навтьоки.

Вдягнений лише у шорти хакі, босоногий, він мав шовковисту золотисто-брунатну шкіру, його струнке, хлоп’яче тіло вже подавало ознаки майбутньої сили у широких плечах, добре розвинених м’язах стегон та литок, підтягнутому животі та струнких ногах. Його трохи задовге волосся спадало вільними кучерями кольору вигорілої на сонці дрогедської трави, крізь надміру густі чорні вії дивилися яскраво-блакитні очі. Хлопець скидався на втеклого з раю молодого янгола.

— Привіт, — сказав хлопець, усміхаючись.

— Привіт, — відповів кардинал Ральф, визнавши за неможливе протистояти чарівливості тієї усмішки. — Хто ти?

— Я — Дейн О’Ніл, — відповів хлопчина. — А ви хто?

— Мене звуть Ральф де Брикасар.

Дейн О’Ніл. То він — син Меґі. Виходить, вона не кинула Люка О’Ніла, а повернулася до нього, народила йому прекрасного хлопця, який міг би бути його сином, якби він не оженився спершу на Церкві. Скільки ж йому було років, коли він оженився на Церкві? Він був не набагато старшим за цього хлопчика, не набагато дорослішим. Якби він почекав, то це міг бути його син. Яка дурниця, кардинале де Брикасар! Якби ти не оженився на Церкві, то залишився б в Ірландії коней розводити, твоя доля склалася б інакше, і ти ніколи б не опинився на Дрогеді й не взнав би Меґі Клірі.

— Може, вам чимось допомогти? — чемно спитав хлопець, підводячись із трави з гнучкою грацією, яку кардинал Ральф упізнав і приписав Меґі.

— А твій батько тут, Дейне?

— Мій батько? — Темні, елегантно виточені брови нахмурилися і витягнулися в ниточку. — Ні, його тут немає. І ніколи не було.

— Ага, зрозуміло. А мати твоя тут?

— Вона в Джилі, але невдовзі повернеться. Втім, вдома є бабуся. Чи не хочете з нею побачитися? Я можу вас провести. — Сині, як волошки, очі, раптом уважно вдивилися в нього і примружилися. — Ральф де Брикасар… Я чув про вас. О! Кардинал де Брикасар! Ваше преосвященство, вибачте! Вибачте мене за нечемність!

Хоча він і скинув церковні регалії, надавши перевагу чоботям, бриджам та білій сорочці, рубіновий перстень і досі був на його