Читати книгу - "Сад Ґетсиманський"

Як в камерах ставляться до чекістів, відомо і так само відомо, що їх іноді чекає.

Криворучка це не стосується, бо він належить Соколові, й камера щодо нього «умила руки». А от в камеру 12 – ту вкинули ще одного чекіста. Це був другий з числа робітників слідчого апарату НКВД, що потрапили за весь час до камери 12 – ї. Це був слідчий Барбаров. Коли він прибув до камери, по людському звалищу прокотився зловісний і в той же час тріумфальний рокіт:

«Барбаров!»

Тут – бо сиділо багато його «хрещеників», що ні про що так не мріяли, як про те, аби якось здибатись з Барбаровим поза стінами його «лабораторії». І от вони здибалися.

Кар’єру свою жаску Барбаров зламав на тім, що взяв з жінки одного видатного діяча хабар натурою та ще й грішми, пообіцявши звільнити чоловіка. А так як чоловік уже був після його—Барбарова — опіки в божевільні, і так як звільняти взагалі було поза компетенцією Барбарова, це з одного боку, а з другого — так як жінка була дуже вродлива й мала добрих друзів у вищих колах і, не дочекавшись звільнення, поскаржилася на вчинок Барбарова кільком соввельможам, зробивши з цього рух, і нарешті — так як в НКВД особливо «дбають за чистоту чекістських рядів», коли неподобства випливають назовні, — то зоря Барбарова раптом закотилася. Правда, закотилася зрештою й зоря нещасливої жінки (щоб вона, як свідок, не компрометувала, священні «органи») — її посадили до тюрми. Про все це просякнули вісті до камери 12 – ї слідом за Барбаровим. Тільки Барбаров увійшов у двері, а вісті про нього по телеграфу. Щодо решти — цебто щодо поведінки Барбарова в зеніті слави — то для цього не треба було ніяких вістей, — в камері сиділи його хрещеники в достатній кількості.

Барбаров інстинктом угадував щось недобре й тому весь час добивався, щоб його перевели куди інде, скажімо, в одиночку. Але ніхто тих його благань не брав до уваги. Можливо, що його спеціально вкинуто до в’язнів (його підшефних) з метою досліджень в двох напрямках: як арештанти люблять своїх «перевихователів» і що їх чекає, та наскільки чекісти типу Барбарова стійкі у взаєминах з масами. А може, для того спеціально, щоб клопітну справу з Барбаровим вичерпати за рахунок енергії «ворогів народу».

Але з Барбаровим повелися дуже культурно, як і личить людям з вищою та середньою освітою. Дуже культурно. Його ніхто й пальцем не чіпав, не чіпав і словом. На нього люди лише поглядали, й від тих поглядів Барбаров втягав голову в плечі. Не в приклад Криворучкові, він не вжився в камеру, не вріс в неї, не акліматизувався, — не було для нього грунту. Навіть жиди, його одноплеменці, що їм так властиве почуття расової солідарності, відцуралися Барбарова. В атмосфері вичувалося, що Барбарова чекає якась неприємність, хоч ніхто, здається, нічого не організовував і не готував Барбарову якихось обструкцій. І ніхто йому обструкцій і не робив. Лише одного дня, коли камера (вся камера) меланхолійно співала «Летіла зозуля», розгойдуючи пісню задумливо й тужно, а частина товпилася коло дверей, приготувавшись до отримання «лавочки», хтось з усієї сили, енергійно постукав у двері:

— Отдєльонний!.. Отдєльонний! — гукав хтось діловито в щілинку. — Галло! Коридорний!!

Коли загримали засуви, юрба від дверей розпорошилася, так, наче її й не було. Двері відчинилися, й той що викликав, спокійно доклав:

—Чоловік утопився ось… В параші…

— Гм… Як же це він утопився?.. — спитав наглядач досить апатично, оглядаючи ноги, що дійсно стирчали з високої параші. Ті ноги побачила вся камера, але чомусь, за якимось невловимим інстинктивним відрухом, ніхто не підскочив і не кинувся, і не увірвалася журна пісня. Нікому до того не було діла, і нікого те не цікавить. Ніхто не хотів підвертися під руку й потрапляти в якісь там ще свідки. Ясно. То втопили Барбарова…

—Гм… Як же це він утопився?

— Та, мабуть, закрутилася голова… Перехилився… Ну й утопився… Одчепись! — закінчив той, що докладав; і теж зашився в звалище. Нема й того, що докладав.

— Одставіть пєсні! Нести сюда парашу!! Дижурні!!

Чергові схопилися й винесли парашу разом з Барбаровим геть з камери.

Чергові винесли парашу, але «пєсні» ніхто не «відставив», і винести її теж не могли так, як Барбарова. Тепер наглядачеві не до «пєсні». Пісня гойдалася. Справді сумна й справді жалібна й безмежна, як море. Вона ходила хвилями з камери в камеру, бродила десь там, в другій половині, никаючи по кутках, і поверталася назад:

«Ой ти, зозуленько,

Чому ж рано куєш?

Чи ти, зозуленько,

Моє горе чуєш?

.....

Ой, боже ж мій, боже,

Що я й наробила?!

Козак має жінку,

А я й полюбила…»

Ніхто з адміністрації навіть не поцікавився, що ж сталося з Барбаровим? Але хіба те не відомо й так? Лиш жодного свідка не може бути «за», всі ж 340 свідків, напевно, «нічого не бачили», а, якщо треба, то й ствердять, що йому «закрутилася голова», а тому справа ця безнадійно програна Барбаровим, пропаща. Та й взагалі людина тут нічого не варта, хоч би навіть це й був колишній начальник самого альбіноса.

Така – от доля чекає чекіста в тюрмі, така перспектива стоїть перед кожним.

Після випадку з Барбаровим Андрій зразу потелеграфував до камери ч. 6:

— Як там Донець?..

Андрій боявся, чи не сталося вже й з ним щось подібне. Ні, з Донцем поки нічого не сталося. Але все можливе. Донець нудить світом…

Андрій вирішив рятувати свою душу, що не знала спокою, й якось з тим Донцем покласти край. Вчинити по – лицарськи. Чорт його знає, нарешті, хто він, але Андрій знає про себе, хто він. Тільки як те зробити? Ситуація утворилася така небезпечна, що, як не поверни, все для Андрія погано.

Приїхав слідчий, і Андрія викликано в трійники. В тій самій кімнаті, де колись приймав Андрія Донець, сидів якийсь інший набундючений суб’єкт і запропонував Андрієві дати вичерпні дані про Донця й їхню співпрацю. Андрій категорично відмовився будь – що «давати», а попросив улаштувати йому переслух знову в присутності Фрея й другого того начальника, що був присутній пам’ятної ночі. А крім того, на тім же переслухові дати йому