Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Щоправда, відверто виганяти їх було аж надто небезпечно. Молоді самураї й гадки не мали знову йти через гори до власного князівства. Якщо просто вирядити їх дорогою понад річкою, то хтозна, чи не донесли б вони про зачаєне в лісі селище префектурним урядовцям. Отож куди безпечніше було знайти іншу раду на таких гульвіс-самураї в.

От для цього й призначався бойовий загін, що вправно володів завезеною до селища зброєю.

«Воскова комора» посеред долини лишилася в переказах як місце, де замешкав Руйнівник, коли зненацька повернувся до селища.

Але збереглася розповідь і про те, як її захопили десятеро озброєних свавільників, що тримали заложниками дітей. Після наради із старшиною, Мейске-сан запропонував ватажкові на знак замирення одружитися з однією з сільських дівчат. Через слухове віконце спустили на мотузці саке з закускою.

Гультяї-напасники, приймаюча чарку за чаркою з рук дітлахів-заложників, поступово втратили пильність та обачність і відчинили двері «воскової комори». Коли під вітальні вигуки ватажок із нареченою попрямували до нової оселі, де мали жити, попереду так само бігла малеча з різнобарвними прапорцями (пам’ятаєте?) на бамбукових тичках.

Щойно вони зникли з очей, як до «воскової комори» вдерся бойовий загін і до ноги перебив підпилих шибайголів. А ватажка забили просто під час весільної процесії.

Бабуся ще казала, нібито його юній нареченій тоді покалічили мечем ногу. А нині вона — кульгава старенька — варила локшину в сільській їдальні.

Порівнюючи чуті від бабусі і сільських стариків оповіді з історією часів кінця «віку свободи», я можу простежити, які з подій відбувалися насправді. Десятеро свавільників, очевидно, спершу теж збиралися пристати до лав патріотів у Кіото або Осаці, коли тікали з князівства й по дорозі завертали до долини.

Та поки вони гостювали в селищі, охота йти далі у них відпала, заманулося й далі погуляти на чужий кошт.

Гадаю, старші не раз натякали, що час уже вирушати, а діти, які потрапили в заложники, добряче допекли насмішками. Коли ватажка підманули фальшивим весіллям, молоді гультяї, хоч їх не могла не насторожити така зичливість і добросердість, певно, повірили, що і їх одружать з сільськими дівчатами й дозволять жити в лісовій долині.

Як каже оповідь, розправитися з свавільниками, що засіли у «восковій коморі», вирішила сільська старшина. Але як саме з ними впоратися, додумалися Мейске-сан з матір’ю.

Бабуся казала:

— Мейске-сан добре розумів, що на душі в молодих гульвіс, бо був із ними майже однолітком, а його мати бачила глибше, куди його зір не сягав.

Це вразило мене: а ну ж моя власна мати бачить мою душу глибше за мене самого!

Мені аж стало моторошно.

Багато в чому мати допомагала Мейске Камеї — коли відверто, коли потай. Набуті з досвідом прийоми дипломатії стали в пригоді, коли лісову долину спіткало нечуване доти лихо. Яке? Селяни з пониззя, що знали про існування селища у верхів’ї ріки, прозвали його Камемура, але вдавали, ніби його нема. Не хто інший, як вони, одного разу заполонили долину, на превеликий подив мешканців.

Отак почалося лихо.

Якось узимку я прокинувся й побачив, що і ліс на узвишші, і долину щільно вкрив сніг.

«Наче збіглі», — видихнув я, хоч не розумів до пуття, що воно значить.

Збіглі селяни…

Того ранку долину, що довгі роки правила її мешканцям за криївку й була виключно їхньою власністю, таки викрили. Наче сніг, що падав цілу ніч, вкрили долину від селища до «висілка» подоляни, що знялися цілими селами, від старих до немовлят, покинувши напризволяще оселі й лани.

То й були «збіглі».

У житті лісової долини, відколи її заселили юні супутники Руйнівника, не раз траплялися нагальні зміни, найбільша з них — під час «руху за повернення до давнини».

Але то все були внутрішні справи селища й «висілка». А зараз межу, що її досі переступали лише нечисленні вигнанці-патріоти, ставлення до яких виробилося в селищі напрочуд швидко, несамохіть затоптала безліч брудних ніг.

З кількох сіл на поділлі знялися всі, разом з жіноцтвом і дітлашнею, і, піднявшись уздовж річки, нестримною юрбою ринули в долину. Селяни покинули землю й хати, гнані нестерпними князівськими податками, щоб утекти до іншого пана. З собою вони прихопили лише необхідну для самозахисту дещицю зброї. Але все одно це скидалося на навалу війська.

Я згадував брошури краєзнавчого товариства зі старою назвою «Камемура». Там писалося і про те, що в записах про втечу селян значилося, нібито до нашого селища наринуло дві з лишком тисячі чоловік.

Бойовий загін, звичайно, нічого не міг вдіяти проти такої сили. Якби навіть відкрили вогонь, то хтозна, чи у відповідь не попалили та не пограбували б оселі.

Час підганяв до дії, тож старшина вирядила Мейске-сана на переговори. Від вигнанців, які перетинали гори, щоб приєднатися в Кіото або Осаці до лав патріотів, збіглих селян відрізняло те, що вони прямували в протилежний бік, до князівства Тоса. Якби вдалося там знайти бодай тимчасовий притулок (звичайно, заручившися підтримкою можновладців з Тоси), далі можна було б вступити в переговори з власними панами.

Тепер, коли було покинуто землю предків, головне полягало в тому, щоб якнайшвидше й без втрат дістатися до сусіднього князівства.

Гадаю, ватажки збіглих, розуміючи, що шлях через гори не по силі жінкам і дітям, думали використати як перевалочну базу лісову долину, здавна відому їм під назвою Камемура. Ніби навчені заздалегідь, після виснажливого походу вздовж річки селяни проминули «шийку» й розбрелися хто куди по долині аж до «висілка».

І ніхто не дозволив собі жодного свавільного вчинку, не кажучи вже про грабунки.