Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Не смій залазити в мене! — звискує Химера, і я насилу встигаю ухилитися від смарагдових нігтів, які ковзнули за сантиметр від мого обличчя.

— Егей, трохи легше! — Лорд перехоплює її руку. — Вистачить з нас і одного незрячого.

— А хай він у мене не лізе! — Химера звивається, намагаючись вирвати в Лорда свою руку. — Скажи, щоб не робив цього! Хай забереться зараз же!

— Іди, Сфінксе! — просить Лорд, борючись з Химерою. — Поки я її тримаю! Чуєш?

Я встаю і, наче сомнамбула, рушаю до люка, де на мене чекає безглуздо вдягнений Горбач. Чекає, звісивши вниз босі ноги та хилитаючи ними в повітрі.

— Ну що, спускаємося? — питає він, підхоплюючись. Дістає з кишені мотузок і пропускає його крізь ремінні петлі у мене на джинсах. — Це про всяк випадок. Ну бо а раптом не втримаю…

Бреду коридором, тупо витріщаючись поперед себе. Щось заважає йти. Дотямивши, що саме, я зупиняюся, і в мене тут же врізається задиханий Горбач.

— Гей, Сфінксе, я тобі кричу-кричу, ти що, не чуєш? Так і збираєшся гуляти на повідку? — він звільняє мене від страхувального мотузка, змотує його та ховає в кишеню. — Що трапилося?

— Нічого. Задумався.

— Ну ти й задумався! Добре, я — назад. Треба спустити Лорда, поки його не зжерли. Здається, ця Химера трохи не теє… Краще не залишати їх наодинці.

Він зникає, а я йду далі, до самої нашої спальні; зайшовши туди, сідаю на підлогу перед дверима і дивлюся, як Грубий мандрує під ліжком, гудячи та збираючи на себе пилюку.

Я дивлюся на нього так довго, що він встигає перетнути підліжковий простір, виповзти на середину кімнати, перекинути стілець і спробувати на смак усе, що з нього впало.

Потім повертаються Лорд із Горбачем.

Горбач встигає саме вчасно, щоб витягнути з пащі Грубого чиюсь шкарпетку. Лорд кидає на стіл рушник і повідомляє, що в Домі відключили холодну воду.

— Навіщо ти це зробив? — питає він мене. — Навіщо тобі знадобилася її сповідь?

— Здається, це й мене стосується, — кажу я. — Не збагну поки, яким чином, але воно якось і мене зачіпає. І мені це не подобається.

Лорд прилаштовується на краю ліжка, стягуючи через голову квітчастий балахон.

— Плюнь, — пропонує він. — Забудь. Нудотна історія.

— Він не може, — каже Горбач. — Не знаю, про що ви, але Сфінкс не заспокоїться. По очах видно.

Нанетта намагається спікірувати йому на голову, послизається на касці та, ображена до глибини душі, гепається на підлогу.

— Як ти це робиш? — запитує Лорд. — Мені здавалося, вона ось-ось виговорить усе, що ти хочеш знати.

Я змружую очі.

— Це було влітку, — кажу я.

Химера про це не сказала, але я здогадався. Чому мені не варто знати, хто це був? Тому що він теж боїться мене? Адже я майже впіймав його. Тепер я вгадаю, не зазираючи в очі Химері...

— Піду, пошукаю Сліпого, — встаю.

— Почекай. Я з тобою, — Лорд вивалює з шухляди шафи оберемок сорочок. — Тільки перевдягнуся. Не розумію, чому для тебе це настільки важливо.

— Я теж, — кажу, здригнувшись від неприємного ознобу.

Через півгодини, із заклеєною пластиром спиною, в гігантській червоно-білій футболці Чорного з номером на спині, я прочісую Дім у пошуках Сліпого. Лорд теж у футболці Чорного, тільки біло-синій. Із номером двадцять два. Зустрічні здивовано витріщаються, підозрюючи, що ми є передвісниками нової моди. Інтенсивний спортивний стиль. Лорда ці погляди нервують, хоч він гарний навіть у футболці по коліно. Вона надає йому волоцюжного, трішечки звалищного шарму, який — при його зовнішності — вражає уяву.

Мені доводиться чекати і пристосовуватися до його кроків, тому що на милицях Лорд пересувається набагато повільніше, ніж у візку. Коли ми повторно перетинаємо коридор, заглядаючи в усі шпарини, Лорд не витримує та просить дозволу передихнути.

— Нікуди він не подінеться, Сфінксе. А в мене пахви горять. І, чорт би всіх побрав, на нас дивляться, як на якихось мавп, мені це вже набридло!

— Терпи, — кажу я йому. — Сам за мною вв’язався, не забувай.

— Бо ти мене непокоїш. Твої блукання, ціла ця історія. Я повинен бути поблизу. До речі, чому ти думаєш, що Сліпий щось про це знає?

— Я так не думаю. Може, знає, а може, ні. Але якщо хтось у принципі знає, що відбувається, то, швидше за все, таки він. Кавник! — раптово осяяло мене. — Там ми ще не дивилися!

Я рухаюся до Кавника, Лорд, чортихаючись, тягнеться за мною.

У Кавнику, як зав­жди, напівтемно й накурено. Лампи на столиках горять, відкидаючи світло зеленими віялами. Вікна зашторені, але сонце просочується крізь щілини, тож створити затишний півморок не вдається.

Сліпий тут. Сидить на грибоподібному сидінні в чорному сюртуку з еполетами, як молодий Дракула, що рятується від сонячних променів. Перед ним на рундуку — три чашки кави. На сусідньому грибі умиротворено щирить зуби Стервожер, тільки замість кави в нього горщик з кактусом.

Завалююся на найближчий грибостілець, і синці відгукуються на цю дію солідарним завиванням у ста різних точках мого організму.

— Боже! — каже Стервожер, випливаючи з трансу куріння. — Що з вами, хлопчики? Ви виглядаєте, е-е-е... трішки незвично...

— Холодну воду відключили, — пояснюю я. — Це лахи Чорного. Сліпий, я шукав тебе, щоби запитати про дещо.

— Я до твоїх послуг.

Сліпий відчужено втуплюється в простір, склавши руки на рундуку, ніби старанний учень у присутності вчителя.

— Хто минулого літа намагався накласти на себе руки, кинувшись із даху?

Стервожер, тихенько свиснувши, затуляє долонею свій кактус, оберігаючи його від неприємних історій. Лорд, який видерся на рундук, щоб передихнути від прямоходіння, розмазує по ньому жменьку розсипаного цукрового піску. Сліпий застиг, наче гіпсовий барельєф.

— Ну то як?

Я вже знаю, що відповіді не буде, але наполягаю, щоб витягнути з нього хоч щось.

— Кажи, Сліпий.

Він нарешті оживає й повертає до мене обличчя.

— Беру свої слова назад. Я не до твоїх послуг, Сфінксе. Вибач.

Коротко й зрозуміло. І так само огидно, як отой страх Химери, якщо не гірше.

— Це був не ти.

— Нічим не можу допомогти.

Лорд з тривогою стежить за нами, згорбившись і терзаючи підборіддя.

— Я однаково дізнаюся.

Сліпий смикає плечима:

— Не сумніваюся. Але не від мене. Іди, Сфінксе, не дій мені на нерви.

Сповзаю з пластмасового гриба.

— Ти досить багато сказав, нічого не сказавши.

Сліпий втуплюється в чашку, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Я виходжу, не чекаючи Лорда, перетинаю коридор, натикаючись на людей і візки, відчуваючи себе побитим і обпльованим.

Яке діло Сліпому до торішнього недійшлого самогубця, який полюбляє гуляти по дахах? Ким би він не був, хоч що б не гнало його на сам край, чим я можу бути йому небезпечним? В очах Сліпого немає нічого й ніколи, і в голосі його нема ні коридорів, ні закритих дверей, але навіть у глухій стіні, якою він відгородився від мене, я читаю відповідь на своє питання. Відповідь, котра завдає болю.

Заходжу до спальні. Грубий перестає жувати ковдру та дивиться на мене.

— Продовжуй, старий, — кажу йому. — Можливо, куштуючи все підряд, ти одного прекрасного дня зробиш