Читати книгу - "Сонячний Птах"

Відповідь Гая була шаноблива, але тверда.

– Ні. Мої пересування будуть швидкими й небезпечними, а ти вже на третьому місяці.

Вона нарешті змирилася. Сіла на кушетку й витерла очі від сліз. Її усмішка була лише трохи кривою, коли вона запитала:

– Чи не розповів би ти мені знову про те, які приготування ти зробив до народження нашої дитини?

Вона сіла біля нього, м’яка й тепла, її бліда шкіра світилася над невеличкою опуклістю її живота, а нова вага її грудей виблискувала у світлі лампи. Вона дивилася на нього уважним поглядом, вона слухала його, кивала головою, усміхалася й радісно скрикувала, коли Гай розповідав їй, як усе буде, – про матір-годувальницю, яку він знайшов для їхньої дитини в чистому повітрі пагорбів, в одному з маєтків провінції Зенґ. Він розповідав їй, як малюк ростиме здоровим і сильним, як вони навідуватимуть його там.

– Його? – грайливо запитала Таніт. – Не його, мій володарю, а її!

– Ні, таки його! – не погодився з нею Гай, і вони засміялися.

Але під сміхом Таніт ховався смуток. Адже буде зовсім не так. Вона не могла цього бачити, не могла зловити їхнє щастя, не могла ані почути сміх дитини, ані відчути тепло маленького тіла, що притискається до неї.

На мить темна завіса часу відкрилася, і, як іноді траплялося, вона мигцем побачила майбутнє, побачила темні форми, чоловіків і речі, які вселили їй жах.

Вона пригорнулася до Гая і слухала його голос. Він наповнював її спокоєм і силою, й нарешті вона тихо запитала:

– Я принесу тобі лютню, ти заспіваєш для мене?

І він заспівав поему, присвячену Таніт, але тепер у ній були нові вірші. Щоразу, коли він її співав, у ній з’являлися нові вірші.

Мармон був воєначальником півночі, губернатором північного царства й командувачем легіонів і фортець, які охороняли північний кордон.

Він був давнім другом Гая, хоч і старший від нього на тридцять років, але спільна ерудиція об’єднувала їх. Мармон захоплювався воєнною історією, і Гай допомогав йому в роботі над рукописом з історії Третьої війни проти Риму. Це був високий сухорлявий чоловік із густою кучмою сріблястого волосся, яким він дуже пишався. Він мив його шампунем й акуратно розчісував. Його шкіра, гладенька, як у дівчини, твердо натягнута на випнуті кістки черепа, пожовкла від пропасниці, білки очей пожовкли від неї теж.

Він був одним із воєначальників, яким імперія довіряла найбільше, й протягом двох днів він і Гай обговорювали ситуацію на кордоні, роздивляючись глиняний макет території, на якому Мармон показував Гаєві точно, де саме відбулася та або та загадкова подія. Тонкі руки Мармона переставляли фішки або проводили лінії чи окреслювали ті місцевості, де відбувалося щось незвичайне або виникав сумнів, тим часом як Гай слухав і ставив запитання.

Наприкінці другого дня вони разом повечеряли, сидячи вдвох на мурах фортеці, де їх обдував прохолодний вечірній вітерець. Дівчина-рабиня намастила їхні тіла запашною олією, щоб відігнати москітів, і Мармон власними руками наповнив Гаєву чашу для вина, але сам він не пив. Пропасниця завдає шкоди печінці чоловіка, й вино для нього перетворюється на отруту.

Гай подякував Ваалові за те, що боги зробили його несприйнятливим до хвороби, яка процвітала в гарячих заболочених низинах та понад річкою. Розум Гая не міг позбутися думки: чому хвороба вбиває одних, калічить других і залишає неушкодженими третіх? Чому вона лютує лише на низинах і нікого не зачіпає на прохолодних висотах? Він повинен подумати про це більше, спробувати знайти відповіді на ці запитання.

Проте Мармон знову заговорив, і Гай зупинив свій розум від блукання невідь-де, повернув його назад до нагальних проблем.

– Я нарешті створив систему шпигунів, на яких можу покластися, – сказав Мармон. – Я маю людей у кожному племені, тож вони регулярно доповідають мені про те, що там діється.

– Я хотів би зустрітися з деякими, – перебив його Гай.

– Я не радив би тобі зустрічатися з ними, святосте, – почав Мармон, потім помітив, який у Гая вираз обличчя, і спробував оминути дражливу тему. – Я чекаю, що один із них прийде до мене з доповіддю протягом кількох наступних днів. Він мій найнадійніший інформатор. Чоловік на ім’я Сторч, венді, колишній раб. Завдяки його допомозі я набрав цілий гурт шпигунів там, за річкою.

– Я поговорю з ним, – сказав Гай, і розмова змінилася, Мармон запитав у Гая поради щодо своєї письмової творчості.

Вони розмовляли як старі друзі, аж поки геть споночіло й слуги запалили для них смолоскипи. Нарешті Мармон шанобливо запитав:

– Мій володарю, до мене звернулися з проханням мої офіцери. Деякі з них ніколи не чули твого співу, а ті, хто чув, хочуть знову його почути. Вони настирливі, святосте, але, може, ти їм поступишся?

– Пошліть когось до мого помешкання, нехай принесе лютню, – сказав Гай, слухняно стенувши плечима, й один із молодих офіцерів виступив наперед із лютнею.

– Ми вже її принесли, святий отче.

Гай заспівав пісні легіонів, пісні бенкетні й маршові, пісні непристойні й пісні слави. Вони сподобалися їм. Офіцери мовчки з’юрмилися навколо Гая на мурах, а нижче на подвір’ї зібралися прості солдати, обернувши обличчя вгору, готові підхопити приспів.

Було вже пізно, коли ад’ютант протиснувся крізь натовп і щось спокійно повідомив Мармону. Той кивнув головою й відпустив ад’ютанта, а тоді прошепотів Гаю:

– Ваша святосте, прийшов чоловік, про якого я вам розповідав.

Гай відклав лютню вбік.

– Де він?

– У моєму штабі.

– Ходімо до нього, – запропонував Гай.

Сторч був високим чоловіком, наділений особливою гнучкою грацією, притаманною багатьом венді, але чорна оксамитова шкіра на його плечах була посмугована грубими шрамами від рабського канчука.

Він помітив погляд Гая і смикнув свій плащ так, щоб прикрити жахливий рубець, і Гаєві здалося, що в його очах зблиснув виклик, хоч його обличчя залишилося вродливим і незворушним.

– Він не розмовляє пунічною мовою, – повідомив Мармон. – Але я знаю, що ви розумієте їхній діалект.

Гай кивнув головою, і шпигун дивився на нього на мить довше, перш ніж звернувся до Мармона. Його голос звучав спокійно, без гніву й без звинувачення.

– Ми домовилися, що ніхто не бачитиме мого обличчя, – сказав він.

– Тут інший випадок, – швидко пояснив Мармон. – Це не звичайний собі чоловік, це верховний жрець Опета й командувач усіх армій царя. – Мармон зробив паузу. – Це Гай Бен-Амон.

Шпигун кивнув головою, його обличчя не виявило жодного виразу навіть тоді, коли Гай заговорив мовою венді.

Вони розмовляли протягом години,