Читати книгу - "Острів Дума"

Довга мовчанка на тому кінці. Відтак:

— А решта?

Мене знову охопило отупіння, а потім я подумав: «Еліта Кіз[360], клавіші рояля...»

— 88, — промовив я. — Ти Отака-то-Дівчинка88. Наступна пауза була довгою-предовгою. Здавалося, вічною.

А потім вже вона почала плакати.

— 7 —

— Тату, вона сказала, що ти мертвий. Це єдине було, чому я повірила. Не тому, що мені це приснилося, а тому, що подзвонила мама і сказала, що помер Том. Мені приснилося, що ти печальний зайшов у Затоку. Приснилося, що відбійна течія тебе вхопила і затягнула під воду, і ти втопився.

— Я не втопився, Ілсо. Зі мною все гаразд. І буде, обіцяю тобі.

Її оповідь вимальовувалася з фрагментів, переривалася слізьми й заходила на манівці. Було ясно, що, почувши мій голос, вона підбадьорилася, проте не зцілилася. Вона дивно плуталася в часі, згадуючи про вернісаж у «Ското», немов він відбувся тиждень тому, і не довершила речення, почавши розповідати, як її подружку арештували за кропінг[361]. Розреготалася дико, мов п’яна або обдовбана. Я спитав її, що означає той «cropping», та вона відповіла, що це неважливо. Сказала, що це їй, либонь, наснилося. Відтак вона знов заговорила тверезо. Тверезо, але... не нормально. Сказала мені, що ВОНА — це голос у неї в голові, але іноді він буває звучить також з унітазу або вмивальника.

Посеред нашої розмови в кухню явився Ваєрмен, увімкнув верхнє флуоресцентне світло і сів до столу, поклавши перед собою гарпун. Він не промовив ні слова, тільки слухав мою балачку.

Ілса розповіла, що почала дивно почуватися — «страшно-жахно», ось як вона це назвала — з моменту, як переступила поріг своєї квартирки. Спершу в неї було просто відчуття «ульоту», але невдовзі почалася ще й нудота — схожа на ту, як того дня, коли ми з нею намагалися проїхати на південь по єдиній дорозі острова Дума. Їй ставало гірше й гірше. Жіночий голос говорив до неї з мийки, запевняв, що її батько мертвий. Ілса сказала, що після того вона вийшла прогулятися, провітрити собі голову, але одразу вирішила повернутися.

— Можливо, на мене так подіяли ті оповідання Лавкрафта[362], яких я начиталася, готуючи свій сеньйор-проект[363] з англійської. Мені весь час здавалося, ніби хтось ходить за мною назирці. Та жінка.

Повернувшись до квартири, вона почала готувати вівсяну кашу, сподіваючись, що вона допоможе їй заспокоїти шлунок, але сам вигляд вівсянки, коли та почала набухати, знову спровокував нудоту — тільки-но вона починала її помішувати, як бачила в ній щось. Черепи. Обличчя ридаючих дітей. Відтак жіноче лице. Жінку з багатьма очима, сказала Ілса. Жінка з вівсянки сказала їй, що її батько мертвий, а мати про це ще не знає, але коли взнає, влаштує з цього приводу вечірку.

— Отже я пішла й лягла, — розповідала Ілса, несвідомо повертаючись до дитячих інтонацій. — Тоді-то мені й наснилося, що та жінка мала рацію, що ти мертвий, тату!

Я хотів було спитати в неї, коли їй телефонувала мати, але не був певний, чи вона пам’ятає, та й неважливо це зовсім було. Але, Господи допоможи, хіба Пам не почула в голосі Ілси нічого іншого, окрім втоми, особливо після нашої з Пам телефонної бесіди? Чи вона глуха? Будь-хто почув би знесилення у голосі Ілси, цю її виснаженість. Хоча, можливо, їй не було ще так погано, коли телефонувала Пам? Персе потужна, але це не означає, ніби їй не потрібен час для проведення своїх дій. Особливо на великій відстані.

— Ілсо, в тебе збереглася картина, яку я тобі подарував? Та, де дівчинка і тенісні м’ячики? Я її ще назвав «Кінець гри»?

— Це також забавна історія, — відповіла вона. Я чув, як чітко вона намагається артикулювати слова, так п’яний водій, котрого зупинив коп, намагається прикинутись тверезим. — Я хотіла віддати її на обрамлення, але так і не зібралася, тож пришпилила її до стіни цвяшками у великі кімнаті. Ну, в тій, пам’ятаєш, вітальні-кухні, де я тебе напувала чаєм.

— Так, — я ніколи не був в її квартирі в Провиденсі.

— Там, де... де я могла її весь час бачити.., але тоді я повернулася... гнн...

— Ти що, засинаєш? Ану, не спи мені, міс Булочко!

— Я не сплю... — але голос її потухав.

— Ілсо! Прокинься! Прокинься, йоб-тебе-перейоб!

— Тату! — вигукнула вона шоковано. Але зате без сліду сну в голосі.

— Що трапилося з картиною? Що з нею відбулося, коли ти повернулася?

— Вона опинилася у спальні. Гадаю, я сама її туди перевісила — вона пришпилена тими ж червоними цвяшками — але я не пам’ятаю, коли я це зробила. Гадаю, мені схотілося тримати її ближче до себе. Правда, це забавно?

Ні, я не вважав це забавним.

— Тату, я не захочу жити, якщо ти помреш, — сказала вона. — Я теж помру. І буду мертвою... мертвою, як скляна кулька! — Тут вона розсміялася.

А я згадав про Ваєрменову дочку і промовчав.

— Слухай мене уважно, Ілсо. Дуже важливо, щоб ти зробила те, що я тобі зараз скажу. Ти зробиш?

— Так, тату. Якщо тільки це не забере багато часу. Бо я... — Я почув, як вона позіхає. — … така втомлена. Нарешті я зможу спокійно заснути, оскільки тепер знаю, що з тобою все гаразд.

Авжеж, вона зможе заснути. Прямо під «Кінцем гри», що висить на червоних цвяшках. І прокинеться, вважаючи, що наша розмова їй наснилася, а насправді її батько вчинив самогубство на острові Дума.

Це все Персе наробила. Ця відьма. Ця курва.

Повернулася моя лють. Так, ніби нікуди й не дівалася. Але я не міг дозволити їй задовбати собою мені мозок, не міг дозволити їй навіть проявитися в моєму голосі, бо Ілса може вирішити, ніби вона спрямована на неї. Я притиснув слухавку до вуха плечем. Відтак простягнув руку і, вхопившись за тонку хромовану шийку кухонного крану, стиснув її в кулаку.

— Оправа не забере багато часу, сонечко. Тільки ти її обов’язково мусиш зробити. А тоді вже підеш і ляжеш спати.

Ваєрмен за столом сидів абсолютно тихо і тільки позирав на мене. Надворі стугонів прибій.

— Міс Булочко, яка в тебе духовка?

— Газова. Газова духовка, — вона знову засміялася.

— Добре. Візьми картину