Читати книгу - "Нездоланний"

Руки чоловіка опустилися на якийсь дюйм. Він хотів розслабити свої плечі для того, щоб вони почали нормально працювати, а ще свою шию і голову, щоб мати змогу нормально жестикулювати, пояснювати та навіть підлещуватися. Для того щоб він міг із ними торгуватися та зробити їм вигідну пропозицію. Усі хлопці, яких Ричерові доводилось знати, були такими. До самого кінця. Вони вірили в те, що їм пощастить вийти сухими з води.

Ченґ звела рушницю. Ричер спостерігав за нею. Чорне волосся, яке рівно спадало на плечі. Темні жваві очі, одне заплющене, а інше зосереджене на прицілі. Тоненька, як голка, поділка в замкнутому кільці. Вона сказала:

– Це тобі за Ківера.

Поганцю потрібно було сказати. Вона продовжила:

– Це могла бути я.

Тоді вона натиснула на спусковий гачок. Двадцять футів. Миттєво. Вона поцілила йому в горло. Цільнометалева оболонка, куля пройшла назовні. Куля пролетіла довгою траєкторією просто в пшеницю, де ніхто б її ніколи не зміг знайти. Її зариють ще глибше, її загублять і забудуть, і вона повернеться до своїх складників: свинцю та міді, частини планети, – і закінчиться все так, як і розпочиналося.

Чоловік почав булькати, видаючи протяжний туберкульозний кашель, дуже голосний, а кров пінилася і бризкала з його рани. Якусь мить він іще залишався у вертикальному положенні, наче просто спирався на огорожу, а тоді все раптом змінилося, і він поплив додолу, як вода, перетворюючись на розплескану калюжу, разом зі своїми руками, і ногами, і джинсами, і волоссям.

Ричер запитав:

– Куди ти цілилась?

Ченґ відповіла:

– У центральну частину тіла.

Ричер усміхнувся.

– Ніщо не може бути кращим за центральну масу, – сказав він.

Він пройшов двадцять футів і знайшов комірець їхнього противника, а тоді задню частину його паска, потім підняв тіло і перекинув через огорожу. Свині підбігли одразу.

Вони не хотіли повертатися в місто на тому ж фургоні, бо не бажали сидіти там, де до них сиділи ці типи, тож вони, як і до цього, поїхали канавокопачем. Вествуд знову був за кермом, а Ричер і Ченґ стояли обличчям до обличчя над його головою, проте їхали вони цього разу вже ґрунтовою дорогою. Це хоч було й повільніше, проте значно зручніше. Вони припаркувалися біля торговця автомобілями, і до них вийшов продавець. Він уважно оглянув канавокопач. Він був трохи забруднений розтовченим зерном та злегка пошкрябаний із боків. А ще до нього прилипло трохи болота. І на передньому ковші була невеличка ямка на тому місці, куди поцілила куля. Він більше не виглядав новим. Принаймні не зовсім новим. Ричер дав продавцеві п’ять тисяч із тих грошей, що в них залишилися. Легко прийшли, легко й пішли.

Тоді вони попрямували в південному напрямку через площу. Сонце вже пригрівало. Якийсь хлопчик кидав м’ячем об будинок, а потім відбивав його палицею. Той самий малий, якого вони бачили раніше. Вони зупинилися біля рецепції мотелю, у якому Вествуд забронював цілу купу номерів. Для себе самого, а ще для своїх фотографів і всіх інтернів та асистентів. Новою помічницею за столом була молода дівчина. Мабуть, вона готувалася до вступу в коледж. Вона виявилася моторною та вправною. А ще була веселою та яскравою. Ричер запитав у неї:

– Чому це містечко називається «Материн Спочинок»?

Вона відповіла:

– Я не повинна вам цього розповідати.

– Чому?

– Фермерам це не до вподоби. Вони хочуть, щоб про цю історію забули назавжди.

– Я не скажу їм, що це ви мені розповіли.

– Це перекручена форма давнього імені, традиційного для індіанців із племені Арапахо. Одне слово, проте воно звучить, як два. Це означає «місце, де ростуть погані речі».

Вествуд віддав Ченґ ключі від її машини з прокату і попрощався. Ричер пішов із нею в напрямку їдальні, де стояв припаркованим червоний форд.

Вона сказала:

– Ти ж збирався до Чикаґо.

Він відповів:

– Так, збирався.

– Ти хотів дістатися туди ще до початку холодів.

– Це завжди хороша ідея, що стосується Чикаґо.

– Ти можеш поїхати потягом о сьомій. Перекусити в їдальні. Поспати після обіду на сонці. На розкладному стільці. Я бачила тебе тоді, ще того, найпершого дня.

– Ти мене бачила?

– Я проходила повз.

– Я казав тобі. Я служив в армії. Я можу спати де завгодно.

– Я поїду до Оклахома-Ситі. Машину залишу в аеропорту. Гадаю, інтерни Вествуда привезуть йому ще одну. Я можу полетіти додому звідти.

Він нічого не відповів.