Читати книгу - "Очікування шторму"

Ніхто не жде вічно нагород або покарань за скоєний вчинок. Минає час, туманіє, і минуле здається сном.

Улітку 1935 року Сованков побачив біля своєї огорожі сім'ю. Відразу було зрозуміло, що це курортники. Чоловік у брилі і білому чесучевому костюмі. Молода жінка в сарафані. Й двоє хлоп'ят дошкільного віку.

Чоловік утомлено й невесело промовив:

— Нам сказали, що ви здаєте кімнату.

— Ніколи цього не робив, — відповів Сованков.

— Як же нам бути? — пригнічено запитала жінка. — В мене підкошуються ноги.

Сованков пожалів її. Чимсь вона нагадала йому покійну дружину.

— У будинку чотири кімнати, — сказав він. — Я живу сам. Будь ласка, вселяйтеся. Тільки постільну білизну періть і міняйте самі.

Так вони й поселилися в нього, ці люди з Ленінграда. Прожили чотири тижні. А в день від'їзду чоловік у брилі викликав Сованкова в сад. І тихо, щоб ніхто не почув, сказав: «Петре Євдокимовичу, знаєте, я кращий друг Фріца».

Підкосилися ноги в Сованкова. Наче човен, загойдався в очах білий світ. Опустивсь він на лаву. Захлинувся…

— Ви не хвилюйтеся, Петре Євдокимовичу. Нічого особливого від вас не вимагається. Живіть, як і жили. Дріб'язкова інформація. Тільки інформація. Раз у місяць надсилатимете листа на залишену мною адресу.

— Що я повинен писати?

— Те, що й раніше. Суттєві дрібнички. Які кораблі приходять у порт, які відходять. Що привозять, що відвозять. Характер продукції місцевих заводів. Станції призначення для вантажів.

— Я нічого про це не знаю.

— Розумію. Виявляйте ненастирливий інтерес. У міру можливостей.

— А якщо я відмовлюся? Тоді я був молодий, дурний…

— Не думаю, щоб вам удалося переконати в цьому органи НКВС.

Мовчав Сованков важко, пригнічено. Потім сказав:

— Довго ж ви не приходили. Звикся з думкою, що я нормальна людина.

— Чудово! Це краще, що може бути. Ми на вас дуже розраховували. Мені доручено передати вам велику суму грошей.

Це неправда, що гроші не пахнуть. Срібники за зраду пахнуть страшніше й огидніше, ніж найбрудніший смітник. І якщо Іуда не здатен використати їх для гульбища й ласолюбства, вони обтяжують його, як важка небезпечна ноша.

Нехай би «друзі Фріца» прийшли до Сованкова просто так… Легше було б на душі. Набагато легше.

Дві пачки купюр по сто карбованців у банківській упаковці він заховав на балці під дахом сарая. Ганчірка, в яку були загорнуті гроші, вкрилася шаром терпкої на запах пилюки. Й павук-хрестовик сплів над нею свою сіть, хитромудру, чіпку.

Сованков, вірячи в сни й прикмети, побачив у цьому лиху призвістку. Він не торкався ганчірки з грішми. Лише іноді дивився на неї сумно й скорботно, як на могилу.

Раз у місяць він акуратно відправляв листа, де гнітюче однаково повідомляв «племінникові» про стан здоров'я, про погоду, про види на врожай фруктів, винограду, овочів.

Між рядками старечих скарг і надій, написані невидимим чорнилом, до племінника йшли зведення: «У порт прибув сухогруз «Еллада» з партією марганцевої руди…», «У доках судноремонтного заводу перебуває три теплоходи загальною водотоннажністю…», «В аптеках міста четвертий тиждень немає в продажу бинтів і вати…».

Племінник м'яко дякував «дяді» за увагу. Цікавився системою роботи портових маяків, воїнськими перевозками, протихімічною пропагандою серед місцевого населення.

Потрібні зведення не завжди йшли в руки. Здобувати їх було клопітно, а часом і ризиковано. Спробуй, припустимо, дізнатися, яка кількість протигазів є в розпорядженні місцевих властей.

На подібні запитання він звичайно відповідав: «Дізнатися не можу, не по силах це мені, не по здібностях…»

Як мовиться, все геніальне просте. Й Сованкову нарешті спало на думку те, що могло спасти йому й місяць, і два, і рік тому. Він вирішив змінити місцепроживання. Поїхати в Середню Азію, прихопивши, зрозуміло, гроші «друзів Фріца». А там загубитися в глушині. За першої можливості дістати документи на нове прізвище. Й нехай тоді німецька розвідка шукає свого колишнього агента стільки, скільки їй завгодно!

Але поїхати раптом, отак одразу покинувши все, не можна було. Раптове зникнення привернуло б увагу карного розшуку. Там можуть подумати, що Сованкова хтось убив. Почнеться слідство й так далі. Крім усього іншого, існує складність з пропискою, з якою також не можна не рахуватися.

Отже, треба звільнитися з роботи, продати будинок, виписатися. Зробити все це необхідно без зайвого розголошення. Хто може поручитися, що в місті немає агентів, які доповідають про кожен крок Сованкова.

З роботою просто. Від посади відмовитися легко, мотивуючи віком і здоров'ям. Складніше з будинком. Без оголошення його не продаси.

Який би вихід із становища знайшов Сованков, гадати важко. Почалася війна.

Уже на четвертий день прийшла людина з паролем. Вона сказала:

— У цій валізі передавач. Я проживу у вас двадцять днів, двадцять днів навчатиму працювати на ключі. Потім ви заховаєте передавач. Дуже надійно. Й ждатимете сигналу. — Й ще сказав: — Ви працювали в'яло. Думаю, доблесний наступ наших військ додасть вам енергії, товаришу Сованков.

Слово «товариш» він промовив іронічно й навіть трішки презирливо. Сованкову стало кривдно, й дуже паскудно зробилося на душі. Й захотілося дати по пиці радисту, по гладко поголеній, молодій. І він зробив це з задоволенням. Радист перевернувся разом з стільцем. Урізався в тумбочку трельяжа. Центральне, велике дзеркало вилетіло з розсохлої рамки й упало на голову радистові, розбившись на друзки.

— Шмаркач! — сказав Сованков. — Я в розвідці з дев'ятсот п'ятого року.

Тільки хвилину він вірив у те, що має право так сказати. Й вимовляв слова зло й гордо. Й цього