Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Ось, даруйте, горечко… Даруйте, горечко.

Вона сказала це до Зоськи, і та слухняно і без слів узяла в неї щось, і не дуже штовхнувши ліктем Антона, обернулася до дверей. Надівши на голову шапку, Антон із полегкістю вибрався з темних сіней на біле від снігу подвір'я хутора.

— Холера! — сказав він спересердя від враження побаченого. З ночівлею у них ніяк не клеїлося.

Він не знав уже, куди йти далі, не спитав про це і в хаті, а знову повертатися туди в нього не вистачало сміливості. Вражена тим, що побачила, Зоська похмуро стояла поруч, притискуючи до грудей голі руки.

— Що це? — запитав Антон. — А, хліб! А ну дай сюди.

Він узяв з її рук окраєць черствого, мов камінь, хліба і чотири зварені в кожушках картоплини, позапихав їх у кишені, окрайчик засунув за пазуху.

— Ну? Ходімо. Може, на що-небудь натрапимо ще.

Довго і майже навмання вони ішли по голій рівнині поля. Сніг безупинно валив і валив у сірих потемках. Коліна, рукави й ноги в Зоськи давно вже були мокрі, й вона думала: хоча б не промок сачок, де тоді просушитися? Антон мовчки з подвоєною енергією йшов і йшов кудись, може, знаючи куди, а може, просто в ніч, наздогад. Зоська хотіла попросити його уповільнити цей непосильний для неї темп, але не наважилася. Він і тут знав місцевість краще за неї, а головне — краще орієнтувався у цьому сніговому просторі, й вона з усієї сили намагалася від нього не відставати. Вона призвичаїлася вже до вітру і не звертала уваги на сніг, лише пригинала нижче голову, коли обличчю ставало нестерпно від холоднечі. Перед її очима все ще була скорботна сцена нічного похоронного обряду на тому хуторі. Не перший раз бачила вона за війну обряд проводів покійного, але таку мирну «жіночу» відправу їй довелося бачити вперше. І здається, ніхто не голосив там, не плакав, всі зосереджено, з глибокою вірою, молилися, мовби разом робили якусь важливу, хоч і малоприємну справу. І жодного чоловіка — самі жінки. Ні, Зоська просто боялася таких відправ, вони вражали її своєю незвичною буденністю. І, може, вперше вона раптом подумала: а яка призначена їй, Зосьці Але ні, їй рано думати про це, в неї важке, на кілька днів розраховане завдання. Треба навідатись у Скідель і ще в два хутори, з'їздити в Гродно. Може, пощастить побачити матусю, їй треба ще багато куди встигнути в житті, навіщо думати про відправу?

Але вона знову відстала. Невиразно-розпливчатий силует Антона ледь вгадувався у вітряних потемках, ліворуч тяглася стіна хвойного лісу, і Зоська подумала: невже доведеться звертати в ліс? У ліс вона не хотіла, їй краще було в цьому сніговійному полі, ніж у похмурому, шумливому, загадковому і страшному лісі. Чавкаючи ущент мокрими чобітьми, вона побігла за Антоном, який спинився, чекаючи на неї.

— Бачила? Бачила, куди ми зайшли?

Низько насунувши на очі шапку, він показав на ліс, який нерівним узліссям відходив кудись ліворуч, а попереду перед ними тяглася кривуляста плетениця кущів і невисоких дерев, схожа на придорожну посадку. Аби зрозуміти щось, Зоська мовчки придивлялася в непроглядні снігові потемки.

— Ліс?

— Та не ліс. Котра, дивись.

— Котра?

— Ну. От куди вийшли. Треба було праворуч. Тепер такий гак давати…

Зоська мовчала. У неї аж дух перехопило від цієї несподіваної звістки — справді, якщо тут річка Котра, то вони дуже відійшли убік і давно поминули Скідель.

— Тепер у Скідель притопаєм вранці, не інакше, — сказав Антон.

— Мені вночі треба.

— Вночі, звичайно, краще. Але вночі уже не встигнем.

Ні, в Скідель вона не могла прийти вдень, її будь-яка тітка пізнає на вулиці, їй треба було поки темно зайти з боку Озерського шосе, знайти покриту гонтом хату під липою і постукати в друге віконце з вулиці.

Трохи постоявши на вітрі, вони відчули, як тіло проймають легкі дрижаки. Зосьчин сачок, напевне, почав промокати, до того ж сніг став переходити у мряку, все на ній було вже мокре з хустки до ніг. Антонів кожух теж потемнів одмок роти, хоча той, здавалося, не звертав ніякої уваги на погоду. Долонею він абияк витер холодні краплі з обличчя й гучно висякався на сніг.

— Гаразд. Давай жми за мною, — сказав він, круто повертаючись праворуч, у мокру темряву поля, з якого несло й несло з вітром не знати вже й що — сніг чи дощ.

Тамуючи в собі прикрість за Антона, який все-таки заблудився, Зоська поволоклася слідом. Хода по мокрому снігові забирала останні сили, сніг прилипав до чобіт, місцями його накидало багато, й вона зачерпувала його халявками; захололі ноги навіть на ходу вже не зігрівалися. Поміркувавши, Зоська вирішила, що кривдитися на Антона не слід: при такому сніговії та бездоріжжі неважко заблудитися будь-кому. В кожному випадку вона могла взагалі потрапити невідомо куди, бо орієнтувалася завжди погано і ще в дитинстві часто блудила в лісі, коли збирала з жінками ягоди. Щоправда, там можна було погукати, покликати матусю або знайомих скідельських тіток, а тут не погукаєш, і ніхто тобі не відгукнеться. Тут уся надія на Антона, і добре, що він зрозумів помилку і знав, як її виправити.

Здається, він справді розумів, куди треба йти далі, бо не минуло й