Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Коло тебе сиджу.

– І не говориш зі мною, а співаєш!

— Тепер говорю.

— Мені мало! Не я мала ще, а мені мало, князю Іване! Я не мала! Чуєш!

А на другому кінці столу Оляндра присікалася до Іваниці:

— Я співаю, а ти мовчиш?

— Оце — в мені й так усе співає.

— Усі співають, а ти хіба не вмієш?

— Коло тебе все забудеш. Вже й забув, чи спав коли з дівками, чи й ні.

— Не дівка тобі! Бояринею стану!

— Оце!

— То поглянь же ж!

Вона зіскочила з свого місця, перебігла через усю гридницю, стрибнула просто на коліна Долгорукому, вереснула:

— Чи вдержиш, князю!

Всі злякано вмовкли від такої несподівано-безпутної вихватки, очі найперше метнулися на ієреїв: чи ж не осудять? Але єпископ Ніфонт, зголодавшись у порубі, так налягав на їдво, що йому стало млосно і довелося вивести його з-за столу та покласти десь у повалуші, щоб віддихався; ті ж, що лишилися, відвертали погляди, тільки ігумен Ананія поволі заздрісно накинувся оком на вабливу Оляндру, промурмотів сухими губами: „Пильнуйте та моліться, щоб не ввійшли в спокусу. Дух-бо охочий, тіло ж немічне“.

На чиє тіло натякав — на своє чи князеве?

— Дай хоч дообідати, — засміявся князь Юрій до Оляндри, приймаючи її сміливий виклик, — бо ліпше грішити ситим, аніж голодним.

— То погодуй і мене, князю, — п'яно попросила Оляндра.

— Чим же?

— Люблю все печене з тіста. Калачі, товченики, перекладники, ламанці, переплітанці, завиванці…

– Із медом?

– І з медом, князю! Сама солодка, солодке й люблю… Та нема ж мого Виривця…

— Земля йому пухом, — підняв Юрій свою чашу, — випиймо за упокій душ воїнів наших полеглих.

Всі випили, Оляндра ж від нестримних веселощів ударилася в смуток, захлипала, намірялася досить виразно сховати своє обличчя на грудях у Долгорукого, той повів плечем.

— Обіцяв же ж мені! — захлипала Оляндра.

— Що ж обіцяв? — поцікавився вже й сам Долгорукий, щодалі дивуючись змінам, які щомиті відбувалися в цій незбагненній суздальчанці.

— Бояринею мене зробити обіцяв.

— Бояринею?

— За мого Виривця…

— Ну, — Долгорукий трохи розгубився, — не велів я нікого в Києві зобижати… Петрило!

— Тут! — гукнув восьминник.

— Підійди! — звелів князь.

Петрило поквапливо причовгав до Юрія, став коло нього, поблискував по-собачому очима.

— Ось Петрило, — мовив князь, — життя мені колись порятував. Ніколи того не забуду. Слуга мені — до кінця життя, хоч і не служивши. Був у Ізяслава восьминником, а лишився в Києві. Хочеш до мене?

— Все для тебе, князю, готов! Людей твоїх…

— Дружину дам, воєводою хочеш?

— Коли ласка, зостав восьминником. Звично вже, і лад умію дати Києву.

— Тоді так: Петрило віднині мій восьминник у Києві. Чи все ціле в городі?

— Все, князю.

— Не зачеплені двори ні боярські, ані чиїсь інші?

— Поставлено сторожу там, де без господаря.

— Як же то: без господаря? Петрило зам'явся.

— Кажи.

— Втекли з Ізяславом бояри. Бо лякалися. Ізяслав, як вступив у Київ після Ігоря, то бояр багатьох пополонив. Данила Великого, Гюргія Прокоповича, Ігора Гюргієвича, онука Мирославового. Пустив їх лише за викуп великий. Ось тепер Ізяславові бояри втекли з своїм князем. Боялися, що й ти, як Ізяслав. А я знав: не такий. І воєвода Войтишич знав. І…

— Хто ж утік?

— Втекли: Микола Старий, та Микола Кудинник, та Микола Плаксій, та ще Микола Безвухий.

— Безвухий? — засміявся Юрій. — То ось, жінко, маєш двір Миколи Безвухого. Петрило тобі й покаже. Відведеш Оляндру, Петриле, і віднині вона — бояриня київська.

— Дай поцілую тебе! — крикнула зраділо Оляндра і обійняла Долгорукого за шию.

Князь жартома виривався від неї, а далі сказав:

— Милуйте рабів своїх і вчіть їх на спасіння й покаяння. Не чула, жінко, сих слів? То чуй і знай.

— Князю, побійся Бога, — неголосно, але так, що чутно стало багатьом, осудливо мовив князь Андрій.

— Чи тобі передати сюю жону? — засміявся Долгорукий. — Гляди, князю, вона тепер бояриня, зобидити не дасться. Я ж однині теж не самотній вдівець, бо намірився засилати посланців до імператора ромейського Мануїла, щоб привезли мені в жони його сестру рідну Ірину, доньку покійного імператора Іоанна. Посланцями ж моїми, — князь підвівся, легко зсадивши з колін Оляндру і вже більше не помічаючи її, мовби й не існувала зовсім, обвів поглядом принишклу гридницю, золоті її стіни, столи, повні наїдків та напитків, все оте майже протиприродне скупчення людей, часто ворожих одне одному, помовчав, доводячи тим найнетерплячіших мало не до цілковитої непритомності, тоді сказав: — Посланцями моїми об'являю князя Івана Берладника та лікаря Дуліба, який віднині стає моїм прибічним лікарем.

— Коли вже прибічний, то не мав би відсилати його від себе аж так далеко, — докинув князь Андрій.

Дуліб занепокоєно поглянув на Долгорукого. Мав би князь спитати його і про одне, й про друге. Чи може, вважає, ніби всі йому повинні слугувати мовчки, покірливо й у захваті? Щоправда, в Суздалі сам Дуліб не стримувався від захватів, та те було колись, окрім того, все на світі має кінець, бо й людина, так чи інакше, конечна. Не буде ж він, чоловік уже зрілий літами й досвідом, ось так тинятися по світу, потрапивши між князів, — від одного до другого, а тоді до третього. Треба сказати про це князеві Юрію, і то неодмінно тут, відразу, не лякаючись зробити йому прикрість або й навіть завдати болю.

Поки Дуліб так роздумував, не знаходячи властивих слів для відповіді Долгорукому, його випередила княжна Ольга. Голосом розбалуваної дитини (Дуліб міг би заприсягнутися, що й надула при тому губенята, хоч він і не бачив того) княжна вигукнула:

— Не пущу князя Івана!

Юрій сприйняв той вибрик як жарт.

— Чом би й не пустила, доню? — так само жартома поспитав він.

— Бо не хочу, щоб вій кудись їхав, та ще й далеко, — ще голосніше, так що вже всі почули й наставили вуха, гукнула Ольга.

— Князь Іван служить мені, — нагадав Долгорукий.

— То й що? — тупнула ніжкою княжна.

— Окрім того, ти не поспитала самого князя Йвана, де йому миліше: чи там, куди пошле його великий князь, чи там, де схоче маленька дівчинка.

— Я не маленька! Я не маленька! Князю Іване, правда ж, я не маленька?

Берладник мовчки посміювався, і виходило це в нього так гарно, що ніхто не ображався: ні Долгорукий, ні його донька, ні сини Юрієві. Він усміхався й мовчав, бо й що ж міг казати? Служивий князь є служивий князь. Куди звелять, туди й іде. До ромейського імператора, то й до імператора. Коли до чорта в зуби, то й гаразд. Своєї волості не має,