Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Цієї миті Волокін зробив відкриття. Він співав оцю оду. Він співав її протягом усіх двох років своєї ініціації, і його стривожений розум пригадав, як перекладаються ці рядки:

Чи буде дарована благодать йому?

Чи спізнає він одного дня спокій блаженства?

Думки розривали йому мозок. Цівки поту збігали з його голого тіла. Він мав таке відчуття, ніби воно висмоктує воду з озер, річок і струмків. Ніби він розчиняється у власному страхові. Розпадається на частини в кошмарі, який не мав у собі нічого реального. Він прокинеться. Або несподівано з’явиться Каздан. Або… Знову гуркіт відсовуваних стільців.

— Гансе, ти сьогодні справді щасливчик…

— Це мій друг приніс мені щастя.

Він почув, як до нього наближаються кроки.

Посічене зморшками обличчя під маскою хірурга.

— Мої товариші добре мені сьогодні програлися. У мене дуже багато роботи.

Він потягнув за біле простирадло, підвішене на рамі, яке накрило хірургічний стіл.

Коли Волокін побачив, як біле полотнище накриває його поле зору, з нього вихопився нелюдський зойк.

Цього разу він не затримався на дні горла.

79

— Я швидко, — сказав Каздан.

Він підбіг до своєї машини, що стояла на вимощеній бруківкою вуличці. Відкрив багажник. Схопив сумку, в якій був складений його арсенал. Він матиме час, коли вони будуть на місці, дістати й перевірити кожну зброю. Руки йому тремтіли. Голова йшла обертом. Втома. Голод. А також збудження. Ця операція нагадала йому про службу в Бригаді розшуку та швидкого реагування.

Каздан повернувся до джипа Роша. Він запитав себе, яку операцію проникнення можна здійснити з такою машиною. Зі страховиськом, яке можна було почути за кілометр. Він також запитав себе, де ці хлопці взяли стільки грошей, щоб придбати таке спорядження. Але не поставив жодного запитання. Сьогодні він перебував тут у ролі гостя. У ролі такого собі дипломатичного представника, чию присутність просто терпіли.

Розвиднялося. Повільно. Болісно. Як ото вранці прокидаються після вчорашньої пиятики. Перші промені сонця нагадували ломоту, напади головного болю, незграбні рухи.

Стоячи біля машини, Роша курив сигарету, сховавши руки в кишені куртки. Він був схожий на морського вовка.

— Невеличка операція Ентеббе,[102] ось що вам треба, — сказав він.

— Саме так.

— Сьогодні ви переконаєтеся, що все можна зробити краще за тих жидів!

Каздан здригнувся, почувши цю образливу фразу. Дух антисемітизму раптом повіяв тут, ніби принесений сухим вітром. Роша усміхнувся. І чари його усмішки стерли все.

— Я пожартував, — сказав він, відкинувши сигарету. — Ми живемо тут, як дикуни. Найгірші забобони чатують на нас постійно. Ми з ними боремося, але не завжди успішно. А втім, це анітрохи не позначиться на ефективності наших дій. Сідайте.

Роша відкрив йому дверцята. Каздан заліз у машину, тримаючи свій мішок на колінах. Він відчував якийсь крижаний холод, що причаївся під шкірою цього старого чоловіка. Ту саму холодну силу, яку ми відкриваємо іноді в екологів, що нібито люблять Землю, але ненавидять людство.

Мер зрушив машину з місця. Петляючи, проїхав між будинками і виїхав із села. Степ відкрився перед ними у світлі народжуваного дня, наче море, без найменшої перешкоди, без жодної будівлі, без жодного світу життя людського чи хай там якого.

Як можна здійснити несподіваний напад посеред такого краєвиду?

Каздан подивився в дзеркальце заднього огляду й побачив іще два джипи, які їхали за ними по ґрунтовій дорозі. Справжній кортеж, гуркітливий і огорнутий хмарою куряви.

— Існує один прохід, — сказав Роша, ніби вгадавши його думки.

— Прохід?

— «Колонія» велика. Вони не можуть охороняти її постійно. І ми знаємо, де їхній слабкий пункт. Це ущелина у вапнякових горах, де ми зможемо проїхати, й ніхто нас не побачить і навіть не запідозрить, що ми там. Ми виїдемо майже впритул до анклаву, й наша поява там буде для них цілком несподіваною. Це буде наша битва під Фермопілами, тільки цього разу вузька тіснина допоможе нам не захищатися, а проникнути в табір ворога.

Каздан глянув на Роша.

— Ви жили тут іще до того, як з’явилася «Колонія»?

— Ми бачили, як вона тут розташовується, розвивається, розширюється. Наче рак. Сьогодні ми спостерігаємо, як вона випускає метастази.

— Що ви називаєте «метастазами»?

— Лікарню. Школи. Концерти. Усі ті брехні, що присипляють обачність жителів нашого регіону й маскують Зло.

Каздан подумав про катованих дітей. Про неймовірні експерименти. Він подумав про Волокіна, якому довелося пережити цей кошмар. Який проник у його плоть, забутий, а потім перетворився на голод за наркотиками. Чи він уже потрапив до рук катів?

Тряска та гул двигуна перемовлялися між собою, ніби радилися, куди їм їхати далі. Машини вже котилися не по дорозі, а просто через рівнину. Величезний обшир території приголомшував Каздана. Він знову глянув у дзеркальце заднього огляду. Ряд автомобілів поповнився ще двома машинами. Штурмова колона була на