Читати книгу - "Том 7"

садок нічого й казати: у Петербурзі вашому, певне, не здибати такого! Як приїдете ж у Диканьку, спитайтесь тільки у першого зустрічного хлоп’яти, що пасе і засмальцьованій сорочці гусей: <сА де живе пасічник Рудий Панько?» — «А он тамечкиї» — скаже він, показавши пальцем, і, коли схочете, доведе вас до самого хутора. Црошу тільки не дуже-то закладати назад руки та, як то Говориться, фінтити, бо шляхи по наших хуторах не такі рівні, як перед вашими будинками! Хома Григорович, от позаторік, як їхав з Диканьки, навідався-таки в провалля, і своєю новою тар[а]тайкою та з гнідою кобилою,— дарма, що сам поганя та поверх своїх очей наклада часом ще й куповані.

Зате вже, як з ласки своєї завітаєте, то динь подамо таких, яких ви, може, зроду не їли; а меду — і забожуся, іцо кращого не знайти по хуторах. Зміркуйте собі, що як внесеш щільник, то пах піде по всій хаті, здумати не можна який! Мед вам чистий, як сльоза, або кришталь дорогий, що в сережках буває. А якими пирогами нагодує моя стара! Що за пироги, коли б тільки ви знали! сахар, чистий вам сахар! а масло — то так і тече по губах, як почнеш їсти. Подумаєш тільки: до чого не здатні тії жінки! А чи пили ви, панове, грушевий квас з терном або варенуху з родзинками та сливами? Або не лучалося вам їсти путрю з молоком? Боже ти мій милий, якої тільки страви нема на світі! Почнеш їсти — смакота, та й годі: солоднеча незміркована! Торік... Але що се я справді так розбазікався! Приїздіть лишень тільки, приїздіть хутенько,— а нагодуємо так, що будете розказувати «і стрічному й поперечному!»

Пасічник Рудий Панько

ЗАПРОПАЩА ГРАМОТА

(Бувальщина)

Так ви хочете, щоб я вам розказав про діда? — Добре, чому ж не потішити оповідкою І

Ох, старовина, старовина! Що за радість, що за втіха впаде на серце, як почуєш про те, що давно, давно, і року йому і місяця нема, діялось на світі! А як вплутається ще який-небудь родич — дід або прадід,— ну, тоді і рукою махни: бодай я похлинувся за акахвистом великомучениці Варварі, коли не привиджується, мов би сам усе те робиш,— неначе вліз в прадідівську душу або прадідівська душа гуляє в тобі... Ну, мені нема гірш, як оті наші дівчата та молодиці: з’явись тільки їм на очі,— зараз: «Хома Григорович, Хома Григорович! а нуте, яку-небудь страховинну казочку! ось нуте-бо, нуте!» та-та, та-та, тата,— і почнуть, і почнуть... Розказать-то, звісно, не штука, та подивіться, що робиться з ними потім у постелі. Адже ж я знаю, що кожна тремтить під укриттям, мовби її пропасниця трясе, і рада б з головою влізти в кожух. Дряпне об горщик миш, сама як-небудь зачепить ногою кочергу — крий боже! — і душа в п’ятах. А на другий день, як нічого не було; чіпляється знову: розкажи їй страшну казку, та й годі! — Що ж би таке розказать вам? Одразу і не наверзеться на думку... Так, розкажу я вам, як відьми грали з покійним дідом у дурня. Тільки зарані прошу вас, люди добрі, не збивайте з пантелику, а то такий кисіль вийде, що сором буде в рот взяти! — Покійний дід, треба вам сказати, був не з простих за свого часу козаків. Знав і твердо-он і слово-титлу поставити. В свято одчеше було апостола так, що тепер і попович інший нехай сховається! Ну, самі знаєте, що в тодішні часи, коли зібрати зо всього Батурина письменних, то нічого було б і шапки підставлять,— в одну жменю можна було б усіх убгати. То ж то нічого й дивуватись, що всякий, хто було зустрінеться, вклонявся ДІДОВІ мало не в пояс.— Одного ж разу здумав вельможний гетьман послати за чимсь до цариці грамоту; тодішній полковий писар — от, лиха година його знає, прозвища не згадаю... Вискряк не Вискряк, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцьок не Голопуцьок... знаю тільки, що якось чудно починається те мудре прозвище,— покликав до себе діда і сказав йому, що от виряджає його сам гетьман посланцем з грамотою до цариці. Дід не любив довго збираться: зашив грамоту в шапку, вивів коня, почоломкався з жінкою та з двома своїми, як він їх звав, поросятами, з котрих один був рідний батько хоч би й вашому оповідачу, і зняв за собою таку куряву, неначе п’ятнадцять хлопців заходились гратись посеред вулиці в «кашу». На другий день, ще четверті півні не співали, дід уже був в Конотопі. На ту пору там буз ярмарок: люду по вулицях такого, що аж в очу миготіло. Тільки ж, як була рання пора, то все дрімало, простягтись на землі. Коло корови лежав гульвіса-парубок з почервонілим, як той снігур, носом; оддалік хропла, сидячи, перекупка, з кремінями, з синькою, дроб’ю та бубликами; під возом лежав циган; на возі з рибою — чумак; на самісінькій дорозі простяг свої ноги бородатий москаль з поясами та з рукавицями... Ну, всякого зброду, звичайно, як на ярмарку. Дід спинився, щоб роздивитись гаразд. Тим часом по ятках почали потроху ворушиться: жидівки почали бряжчати пляшками, дим посунув подекуди кружальцями, і дух від гарячих сластьон розійшовсь по всьому ярмарку. Дідові спало на думку, що в нього нема ні кресала, ні тютюну напоготові: от він і пішов вештатися по ярмарку. Не вспів же він ступити і двадцяти кроків — як назустріч йому запорожець. Гульвіса, по виду знати! Червоні, як жар, штани, ясний барвистий пояс, при боку шабля і люлька з мідяним цепком по самі п’яти,— запорожець, та й годі! Ех, людці були! стане, випростається, поправить рукою молодецькі вуси, цокне підковами — та й ушкварить! та ще як ушкварить: ноги витинають, мов те веретено в баб’ячих руках, мов той вихор; торкне рукою по кобзі, по всіх струнах, та зараз, узявшись у боки, і летить навпри-сяди: утне пісні — гуляй душа!.. Ні, минули вже тії часи: не бачити вже більше запорожців!..—От, як зустрілись, слово по слову,— чи довго пізнатися? Почали балакати, так що дід був уже зовсім і забувся про своє подоріжжя. Напійка почалась, як на весіллі перед великим постом. Та, мабуть, наостанку надокучило бити горшки та шпурляти в людей грошима. Та й ярмаркові ж не вік стояти!

От, умовилися нові товариші, щоб не розлучатися і дорогу держать укупі. Було давно надвечір, коли вони виїхали в поле.