Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

— Хлопці, яких ти бачиш, — найкращі пілоти на своєму курсі. На землі це найнадійніші бійці, на яких я міг би покластися. Вони за мій зад руку собі відрізали б.

— Вони й так мають це зробити, хіба ні?

В Ервана вихопилася ця провокаційна фраза — натяк на випробування «по limit» і самокатування, якого Ґорс вимагав від своїх людей.

— Не починай свої дурощі! — виплюнув лейтенант, повертаючись на пост спостереження.

Ерван мовчки кивнув. Власне, не найкращий час гратися в розумника. Вони з Лоїком були вдягнені так само, як і господарі гелікоптера: куртки й брюки в камуфляжі з водонепроникної та вогнетривкої матерії, тактичний жилет зі спорядженням, радіонавушники на голові… Не вистачало тільки головного: рушниці FAMAS Fi 5.56 х 45 мм з прицілом та самозарядного пістолета НК USP 9 х 19 мм «Парабеллум». Ґорс і чути нічого не хотів: Морвани можуть взяти участь в облаві, але не мають вистромляти носів. Якщо вони натраплять на звіра, то зможуть лише загавкати, тобто попередити інших через радіозв’язок. Усе було й так непогано — і, щиро кажучи, навіть дивовижно.

Вони вже здолали дві третини відстані між Бреа та Локіреком і щойно проминули природний заповідник Сет-Іль, так і не помітивши човна, який міг би належати Фарабо. Ерван засумнівався: можливо, вбивця втік до затоки Сен-Бріє на сході? У такому разі вони подалися в протилежному напрямку.

— Наближаємось до затоки Ланніон! — заволав Ґорс, перекрикуючи ревіння гвинта. — Підлетимо до узбережжя й опустимося. Зараз відплив: далі твій хлопець не просунеться. Щойно помітимо, сернемо йому на голову кількома снарядами й сядемо.

Ерван відчував до лейтенанта глибоку вдячність — і своєрідне захоплення: цей солдат, який намагався вбити його два місяці тому, після першого ж дзвінка забув про всі нарікання. Ерван не міг би знайти ліпшого партнера: він мав виняткові здібності військового ватажка й миттєву реакцію в надзвичайних ситуаціях, байдуже в ролі керівника, чи в якійсь іншій.

— А якщо ми його не помітимо? — вже не вперше він озвучив свої побоювання.

— Це означатиме, що навіть як на фліка ти тупий мов пень.

— І все?

— Ні. Це може також означати, що він доплив швидше, ніж ми розраховували, і йому вдалося причалити до берега поблизу Локірека. Тоді ми облетимо цю зону і накриємо його в ландах.

— А якщо він уже в ЗПП?

— Підемо й пошукаємо там.

— Навіть якщо будуть заручники?

Ґорс розреготався:

— Ти впевнений, що хочеш схопити цього покидька? Якщо ні, можемо відразу повертатися.

Ерван втиснувся у свою лаву. Він не має відступатися чи забивати собі голову сумнівами. Слід узяти за взірець оцих воїнів, які кинулися в таку авантюру без жодних запитань.

Він підвівся й оглянув узбережжя крізь один з ілюмінаторів. Займався день, забарвлював береги у відтінки хакі, цілковито відповідні до ситуації. Чорні скелі, занурені в калюжі намулу, нагадували згустки мазуту. Ламінарії та водорості встеляли вологий пісок.

Ерван намагався уявити собі Фарабо в чорному каптурі та з пістолетом: ось він біжить цим безлюдним берегом. Ідеальна могила. Але скільки куль у нього залишилося? Ніяк не міг підрахувати постріли Фарабо в пральні.

Його повернув до реальності голос капітана:

— Зараз проминемо мис Локірек. Ніхріна не видно…

— Шарко трохи далі.

— Якщо не помітимо човна зараз… Бляха!

Усі повернули голови, куди вказував Ґорс, не відриваючи очей від скелець:

— Він покинув човен…

Ерван вирвав у нього з рук бінокль і скерував його на тридцять градусів на південний захід. У калюжі біля великого жовтого бакена стояв «Зодіак» середніх розмірів — GPS вказував: «Пляж Мулен-де-ля-Рів». Чорна блискуча поверхня надувного човна нагадувала масне тіло тюленя.

На зелених схилах над посіченою лінією скель бігла дорога, а за нею розкинулися сільськогосподарські угіддя. Поміж дерев виблискувала безліч білих будиночків — усі з зачиненими віконницями. Фарабо ніде не видно.

Ґорс сховав бінокль і звернувся до свого загону — у руці тримав GPS-локатор, на екрані якого відображалася їхня позиція та місце розташування ЗПП:

— Є всього три чи чотири шляхи до психлікарні. — Він вказував пальцем на кілька доріг, що чітко вирізнялися на сіро-зеленому тлі. — Сядемо на пляжі й розділимося на групи по двоє. Немає сенсу шукати його з повітря: він може заховатися в садах біля хат, у лісі, під деревами обабіч доріг. Відтепер пересуваємося пішки — полюємо на тигра.

Ерван уявляв собі пики місцевих, коли вони побачать, як поміж жовтих буїв та пляжних прапорців приземляється «Super Puma».

— Ми знаємо, куди він зібрався, й фора в нього невелика. Шість-сім хвилин від сили.

— Як ти можеш бути впевненим? — не витримав Ерван.

— Через відплив, — втрутився Лоїк.

— Твій брат ліпше метикує, — реготнув Ґорс, простягаючи локатор. — Ця штука вираховує припливи й відпливи з точністю до секунди. Якщо ми візьмемо за відправну точку місце розташування «Зодіака», зможемо визначити точний час, коли Фарабо мусив його покинути.

Ерван замовк: він в оточенні людей, які більше вміють, кмітливіших за нього, й Лоїк — один із них.

— Залишається тільки побігти й знайти його, — вів далі Ґорс. — Просуваємося по двоє, вервечкою. Перша пара, яка помітить ціль, попереджає інших. Усе просто, еге ж?

— А ми?

— Ти людську мову розумієш? Ви з братом формуєте тандем: вас відряджають на найвіддаленішу стежку, щоб зменшити ваші шанси натрапити на того виродка. Якщо помітите клієнта, повідомляйте по рації — і ми тут як тут.

— Він озброєний. Нам потрібні…

— GPS і рація, Морване: це все, що ти отримаєш. У жодному разі не дам тобі армійської гвинтівки, щоб ти підстрелив свого підозрюваного.

Наполягай ще — Лоїк попередив його, що пілоти забрали пістолет. Ерван нахилився й втупився в очі лейтенанта, невблаганні, ніби патрони від М16.