Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Він чекав на мене у спальні, ліворуч від входу. Чудово розташувався й нічим себе не видав. Я зайшов прямо у пастку. Незнайомець, обравши бездоганну позицію, тримав кинджал напоготові. На його боці був також ефект повної несподіванки. За всіма правилами я мав би померти — не в своєму ліжку, а біля нього.

Щойно переступивши поріг, я помітив краєм ока проблиск руху і збагнув, що хтось тут є та з якою метою.

Знав, що не уникну удару, хоч і встиг спробувати рукою заблокувати його. Але одна дивина вразила мене більше, ніж саме лезо: здавалося, мій нападник рухався надто повільно. Він мав діяти швидко, накинувшись на мене всією вагою. Я не мав зрозуміти, що відбувається, доки не відчую це на собі. У мене не мало бути часу повернутися боком і махнути рукою. Червонясте марево затуманило мій зір, коли відчув, як ударився рукою об викинуту вперед руку. Тієї ж миті сталь торкнулася мого живота і пронизала його. Разом із червоною барвою в мені зринув бляклий образ космічної версії Лабіринту, який я пройшов сьогодні вдень. Я зігнувся і впав, втрачаючи здатність мислити, і все ж на мить свідомість затрималась, адже образ наближався і наближався. Я хотів утекти, але кінь... моє тіло... оступилося. І мене скинули на землю.

8

Із кожного життя має витекти трохи крові. На жаль, таке право знову випало мені. І я відчув, що витекло її не так уже й мало. Скорчившись, я лежав на правому боці, стискаючи руками живіт. Увесь я змок від крові, що струминками витікала з черева. Розрізаний зліва, просто над лінією талії, почувавсь як випадково розірваний конверт. Саме такі відчуття охопили мене, щойно отямився. І спершу подумав: «На що він чекає?» Очевидно, coup de grace[69] відкладено. Чому?

Я розплющив очі. Скільки б там часу не минуло, а моєму зору вистачило, щоб пристосуватися до темряви. Повернувши голову, я нікого не побачив у кімнаті. Однак трапилося щось дивне, і я ніяк не міг збагнути, що саме. Заплющивши очі, я знову дозволив голові впасти на матрац. Щось здавалося хибним і правильним водночас...

Матрац... Так, я лежав у власному ліжку. Але дуже сумнівався, що міг дістатися сюди без сторонньої допомоги. Але ж це абсурдно: штрикати ножем, а потім допомагати лягти на ліжко.

Моє ліжко... Так, це справді моє ліжко — і водночас не моє.

Я міцно заплющив очі. Заскреготав зубами. Нічого не розумію. Я знав, що внаслідок шоку не можу адекватно мислити, та й кров, що заливала кишки і розхлюпувалася навколо, навряд чи сприяла цьому. Спробував змусити себе міркувати логічно. Непросто.

Моє ліжко. Перш ніж усвідомити всю повноту навколишнього буття, людина відчуває, чи в своєму ліжку прокинулась. Я — так, але...

Потамував у собі величезне бажання чхнути, бо відчував, що це розірве мене навпіл. Стиснувши ніздрі, коротко, хапливо дихав через рот. На смак, запах і дотик я відчував навколо себе пил.

Напад чхання минув, і я розплющив очі. А тоді збагнув, де перебуваю. Не розумів, чому і як опинився тут, але точно знав, що лежу в місці, яке ніколи не сподівався побачити знову. Опустивши праву руку, обперся на неї, щоб підвестися.

Я лежав у спальні власного будинку. Старого. Це місце належало мені в ті часи, коли я був Карлом Корі. Я повернувся в Тінь — сповнений пилу світ. Ліжко не складали, відколи я востаннє спав у ньому, — понад п'ять років тому. Я чудово знав, у якому стані будинок, адже зазирав сюди лише кілька тижнів тому.

Я ще трішки піднявся, ковзнув ногами з краю ліжка на підлогу. Тоді знову зігнувся навпіл і нарешті сів. Погано.

Новий напад тимчасово мені не загрожував, але я розумів, що потребую зараз не лише безпеки. Мені потрібна була допомога, а сам собі надати її я не міг. Я навіть не був певен, чи довго зможу лишатися при тямі. Тож потрібно вилазити з ліжка і виходити на вулицю. Телефон відрізали, а найближчий будинок стояв далеченько. Мені потрібно, як мінімум, дістатися до дороги. Я похмуро пригадав, що обрав колись саме цю місцину через те, що рух на цій дорозі не надто жвавий. Люблю самотність, принаймні вряди-годи.

Правицею я схопив найближчу подушку і стягнув з неї напірник. Спробував скласти її, але марно, тож просто зіжмакав і запхав під сорочку, притиснувши до рани. А тоді трішки посидів, притискаючи тампон. Це потребувало колосальної напруги — мені навіть вдихнути глибоко було боляче.

Але небавом підтягнув до себе іншу подушку і, затиснувши її між ногами, стягнув пошивку.

Я хотів помахати напірником водіям, котрі проїжджатимуть мимо, адже вбрання моє було, як завжди, темним. Але перш ніж причепити до пояса підголівник, я збентежився його поведінкою. Випустив тканину, тож вона, позбавлена підтримки, почала падати. От тільки рухалася подушка надзвичайно повільно, як уві сні.

Тоді я пригадав, як падали ключі біля моєї кімнати. Пригадав, як ненавмисне обігнав Рендома, піднімаючись сходами. А тоді подумав про Фіонині слова стосовно Судного Каменя, що досі висів у мене на шиї та пульсував у ритмі мого болю. Можливо, саме він і врятував мені життя, принаймні на певний час. Так, певно, і є, якщо висновки Фіони — правильні. Певно, коли нападник ударив, саме кулон дав мені кілька секунд, щоб повернутися і виставити вперед руку. Можливо, саме він якимось чином посприяв моєму негайному перенесенню. Але я подумаю про це потім, якщо мені вдасться встановити довготермінові стосунки з майбутнім. Поки що прикрасу потрібно зняти — у тому разі, якщо Фіона мала слушність у своїх страхах — і рухатися далі.

Я причепив до пояса другий напірник і спробував стати, тримаючись за ліжко. От лихо! Тіло пронизав шалений біль, і голова пішла обертом. Я опустився на підлогу, боячись знепритомніти дорогою вниз. Спустився. Відпочив. А тоді повільно поповз.

Як пригадував, парадні двері забито цвяхами. Гаразд. Тоді курс на чорний хід.

Я доповз до виходу зі спальні й зупинився, притулившись до одвірка. Доки відпочивав, зняв із шиї Судний Камінь і намотав його ланцюжок на зап'ястя. Потрібно було десь його сховати, а сейф у робочому