Читати книгу - "Сонячний Птах"

Як рука душителя на горлі, кільце воїнів зімкнулося на Гаї. Він розпачливо озирнувся навколо себе, шукаючи шлях до втечі. Такого шляху не було, й він зірвав шкіряний футляр із леза сокири з грифами й кинувся вперед, наче тер’єр на горло чорного бика.

– За Ваала! – виклично крикнув він, налетівши на важку масу воїнів.

– Повітря тут смердюче, – поскаржився Ланнон, зморщивши носа. – Хіба ми не можемо якось пробити звідси вентиляційний отвір до поверхні?

– Величносте! – Ріб-Адді не зміг приховати свій жах. – Подумай, що це означатиме. Допустити сюди робітників! – Він зробив широкий жест, який охопив усю довжину скарбниці. – Чи можеш ти уявити собі, які вони винесуть звідси розповіді, розповіді, що розпалять жадібність кожного розбійника в усіх чотирьох царствах?

Саме з цієї причини розташування царської скарбниці утримувалося в такій глибокій таємниці. Таємниці, яка найбільше охоронялася в імперії, відома лише царю, верховному жерцю та верховній жриці, Ріб-Адді та ще чотирьом чиновникам – працівникам скарбниці.

– Я відіслав би їх до богів негайно після того, як вони закінчили б свою роботу, – розважливо пояснив Ланнон.

Ріб-Адді здивовано закліпав очима. Він не передбачив такого радикального розв’язання проблеми. Йому довелося десь близько хвилини шкрябати бороду й глибоко замислитися, щоб висунути наступне заперечення.

– Крізь вентиляційну шахту до скарбниці зможуть проникнути злодії, гризуни та волога. Усе це сприятиме її руйнуванню.

– Ну, гаразд, хай буде так, як є.

Ланнон облишив тему, знаючи, що Ріб-Адді заперечує перемінам лише тому, що це переміни. Те, що було добрим протягом останніх двохсот років, має бути добрим і протягом двохсот наступних.

Ланнон спостерігав, як останню партію золотих зливків у формі пальця, добутих у шахтах серединного царства, шанобливо докладали до золота, яке вже лежало в кам’яних заглибинах скарбниці. Ріб-Адді ретельно записав кількість доставленого металу у своїх сувоях, і Ланнон підтвердив надходження, нашкрябавши поруч із записом про надходження свій особистий знак.

Четверо довірених чиновників покинули видовжену кімнату з її скарбами. Поки вони підіймалися витертими сходами, Ріб-Адді запечатав залізні двері. Він витиснув знак Великого Лева на глиняній табличці, потім він і Ланнон піднялися сходами й пройшли крізь позначені знаком сонця двері до приміщення з державними архівами. Ланнон зачинив двері, й масивна плита увійшла у своє гніздо з глухим стуком.

Ланнон зробив знак сонця перед образом бога на дверях, потім вони з Ріб-Адді, як завжди, обговорюючи багатство в різних його проявах, пройшли по всій довжині архівів. Полиці були напхом напхані державними документами з описами різних подій у царстві, й вільного місця залишалося зовсім мало. Незабаром йому доведеться приділити увагу розширенню цих катакомб і збільшити їх у такий спосіб, щоб не зруйнувати й не пошкодити те, що вже існує.

Вони вийшли крізь головні двері з важкими шкіряними завісами до передпокою з вартою, туди, де офіцери Шостого легіону охороняли вхід. У всі години дня й ночі двоє офіцерів були тут, а відбірна сотня воїнів легіону Бен-Амона чекала на їхній знак. Шостий легіон від початку формувався для охорони храмів і скарбів царства, й ці обов’язки досі складали важливу частину їхньої служби.

Коли вони ввійшли до лабіринту храму Астарти, Ріб-Адді з усіма виявами підлабузницької відданості розлучився з Ланноном і разом зі своїми чотирма підлеглими поточився назад, кланяючись доти, доки зник за поворотом коридору.

Супроводжуваний чотирма жрицями, Ланнон, голий і величний, здійснив ритуальне купання в басейні Астарти й, поки вони перевдягали його в туніку прохача пророцтв, зумів просунути грайливу руку під спідницю однієї з послушниць, так щоб інші нічого не помітили. Вираз обличчя в послушниці не змінився, але вона на мить із палким бажанням затиснула пальці Ланнона між своїми стегнами, перш ніж відійти вбік, і, поки Ланнон ішов коридором до кімнати аудієнцій пророчиці, він погладжував свої вуса, вдихаючи запах дівчини, який залишився на його пальцях.

Вони були такі гарячі, як млинці, що розбризкують олію на сковорідці, ці наречені богів, змушені сподіватися, як це часто бувало, на обійми представниць своєї статі або скрадливі пестощі якогось жерця або охоронця храму. Ланнон усміхнувся, намагаючись угадати, чи багато з них користувалися перевагою розпусти, яка дозволялася всім на святі Родючості Землі. Щодо нього самого, то він не раз скоював смертний гріх із якоюсь закутаною в плащ і надійно замаскованою жрицею. Свято було близько, через два тижні почнеться, і, як завжди, він чекав його з нетерпінням. Потім із жалем пригадав, що Гай навряд чи повернеться з півночі вчасно, щоб приєднатися до торжеств. Це значно ослабить його власну втіху. Настрій у Ланнона швидко змінювався, ось і тепер не встиг він пройти десять кроків, як його добрий гумор безслідно зник.

Він подивився на пророчицю, що сиділа на своєму троні, схожа на статую зі слонової кістки, з руками, згорнутими на колінах, й обличчям, так розмальованим косметикою, що воно скидалося на маску, чоло біле, притрушене пудрою із сурми, повіки блищали металевим синім блиском, а рот здавався червоною раною на блідому обличчі. Він знайшов точку прикладення для свого поганого настрою.

Коли він недбало вклонився, то пригадав, як часто ця відьма збивала його з пантелику й виводила з рівноваги. Він ненавидів ці сесії ворожіння, а проте виявив, що вони наповнюють його дивним зачаруванням. Він розумів, що більшість її пророцтв була шлаком, який, певно, навіювали їй політично активні жерці. А проте в них було також чимало гострих коментарів і слушних порад, а іноді й самородки найчистішого золота світилися на устах пророчиці. Під час регулярних візитів він налаштовував своє вухо на нюанси, які звучали в її голосі. Як і Ріб-Адді, відьма мала відтінки переконаності або вагання в тому способі, в який проголошувала пророцтва. Ланнон був чутливий до її інтонацій, але особливо до того рідкісного тону, монотонного низького голосу, який відьма застосовувала тоді, коли повідомляла чудесні, підказані їй богом істини справжнього пророцтва.

Тепер Ланнон став перед нею у найагресивнішу позу: ноги широко й твердо розставлені, руки, стиснуті в кулаки, впираються в боки. Із самовпевненістю особи царського сану, що підсилювалася внутрішньою роздратованістю, він поставив перше запитання.

Таніт ненавиділа свої розмови з Великим Левом. Він лякав її і вселяв страх. Вона почувалася так, ніби її вкинули у клітку з диким хижаком, наділеним невтомною енергією і непередбачуваним у своїй поведінці. Його бліді сталево-голубі очі світилися холодною вбивчою хіттю хижака, риси його обличчя