Читати книгу - "Мерзенна сила"

ольстерець трохи відхилився, проте водночас простягнув Ренсомові руку. — Якщо я коли-небудь і навернуся до релігії, то не до вашої. Мій дядько був головою Генеральної асамблеї… Але ось вам моя рука. Чого тільки нам із вами не довелося разом побачити… але зараз не про це мова. Хочу вам сказати, докторе Ренсом, що попри всі ваші недоліки (а ніхто не знає їх ліпше за мене) в цілому світі немає кращої людини, ніж ви… принаймні я таких не знаю і про таких не чув. Ви… ми з вами… але наші дами, бачу, вже плачуть, а мені вилетіло з голови, що я хотів сказати. Гаразд, то я піду, нічого тягнути час. Нехай благословить вас Бог, докторе Ренсом. На добраніч, любі дами.

— Повідчиняйте всі вікна, — мовив Ренсом. — Судно, в якому я полечу звідси, ось-ось увійде в земну атмосферу.

— Надворі стає щораз світліше, — озвався Деністон.

— Нам можна залишитися з вами до самого кінця? — запитала Джейн.

— Дитя моє, — відповів господар, — тобі не треба залишатися тут аж доти.

— Чому, сер?

— Тебе чекають.

— Мене?

— Так. Твій чоловік чекає тебе у хатині. Бачиш, врешті-решт вийшло так, що ти готувала тоді подружній покій для себе самої. Хіба тобі не треба йти до нього?

— Я мушу йти вже?

— Якщо ти дозволиш прийняти рішення мені, то я відіслав би тебе туди саме зараз.

— Гаразд, то я піду, сер. Але… хіба я ведмедиця чи їжачиха?

— Ні, ти щось більше. Однак і не менше. Йди в послуху і знайдеш любов. Сни припиняться, натомість з’являться діти. Urendi Maleldil.

7

До Сент-Ен було ще далеко, коли Марк збагнув, що або з ним самим, або зі світом навколо коїться щось дуже дивне. На дорогу пішло більше часу, ніж слід було сподіватися, але це принаймні можна було пояснити: кілька разів він збивався з правильного шляху і потім мусив повертатися. Набагато важче було пояснити, чому на заході, над Еджстоу, палахкотіла моторошна заграва, а земля під ногами постійно здригалася і двигтіла. Потім зненацька різко потепліло, і вниз по схилу ринули потоки води, бо сніг танув просто на очах. Все навколо пойняла імла; заграва на заході пригасла, натомість та імла поступово взялася м’яким світлом деінде — вгорі попереду, так, наче те світло променіло просто над Сент-Ен. І весь час Маркові здавалося, ніби в тумані його раз по раз обганяють якісь істоти, то маленькі, то великі, — напевне, тварини, подумалося йому. Хтозна, може, то такий сон; може, кінець світу; може, він уже помер. Та попри всі ці загадкові явища почувався Марк дуже добре. На душі в нього було не надто спокійно, але здоров’я і молодість робили своє, а вид оповитої осяйною поволокою гори попереду, здавалося, пробуджував у ньому і спогади про солодке задоволення, і якісь незнані досі дивні прагнення. Він анітрохи не сумнівався, що повинен туди дістатися.

Марків неспокій пояснювався тим, що невдовзі він мав зустрітися з Джейн, і от тільки тепер став розуміти і відчувати те, що мав би зрозуміти і відчути вже давно. Такий собі лабораторний погляд на кохання, який позбавив Джейн подружнього смирення, ще до весілля позбавив смирення закоханого і його. Якщо у моменти раптового просвітлення йому й відкривався справжній сенс слів про скарб, занадто «дорогий і для землі, і для життя», то він просто від того сенсу відмахувався та й по всьому. Крізь призму фальшивих теорій, прозаїчних і водночас зовсім далеких від реальності, все це видавалося надуманим, застарілим і затхлим. І ось тепер, після всього пережитого, Марка нараз пройняло якесь погане передчуття. Він спробував його відігнати. Вони ж одружені, чи не так? Хіба ж вони не сучасні, розумні люди? Це ж так природно, так просто…

Проте тут же йому стали пригадуватися різні прикрі моменти, яких таки вистачало в їхньому недовгому подружньому житті. Колись він частенько думав про «коники», які часом викидала Джейн, тепер же нарешті подумав про себе — і стало зрозуміло, що ближчим часом ті думки аж ніяк не дадуть йому спокою. Поступово перед ним вимальовувався не вельми привабливий портрет грубого, брутального чолов’яги, який, розмахуючи руками, несамовито регочучи і весь час щось жуючи, не просто ходив — з цим іще можна було б якось змиритися, — а безтямно топтався, ламав і трощив усе там, куди не наважувалися ступити навіть великі лицарі і поети. У нього перед очима немов наяву постала Джейн; на ніжній білій шкірі залишив би слід навіть поцілунок дитини… Як він посмів? Її неповторність і осяйність, музикальність і витонченість усіх рухів… це ж усе просто недоторканне і священне. То як же він посмів? До того ж посмів, навіть про це не здогадуючись, бездумно і байдуже! Таж тільки думки, які часом читалися в неї на обличчі, мали б звести довкола її душі мур, поткнутися за який йому мало б забракнути сміливості — але ж він навіть того муру не зауважив! Так, звісно, вона сама впустила його досередини, хтозна й чому… либонь, через якийсь злощасний, незрозумілий жаль до нього. А він, опинившись там, уже сповна скористався тією шляхетною помилкою, і поводився так, ніби й сам ціле життя жив у тому саду за мурами, ба навіть із давніх-давен тим садом володів.

Все те, що могло стати радістю, натомість обернулося гіркою печаллю, бо правда відкрилася йому надто пізно. Він побачив мур уже після того, як зірвав у саду троянду… зрештою, не просто зірвав, а видер з корінням і пошматував своїми грубими, хтивими ручиськами. То як же він насмілився? І хто, все це збагнувши, зумів би йому пробачити? Тільки тепер Марк зрозумів, як мав виглядати в очах її друзів, в очах таких, як вона, — і, крокуючи сам-один в густому тумані, відчув, що його аж кинуло в жар.

Раніше слово «дама» завжди викликало в нього хіба сміх. Здається, він взагалі колись надто багато сміявся…