Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Закліпав вражено.

Відчуття було, наче торкнувся сонця.

— Ти що робиш? — сіпнулась Смоляна, стискаючи вільну руку в кулак. Згадав, як вона попереджала, що як я ще раз попхаюсь до неї, то вона мене вдарить.

Вона палала. Золотом, вогнем. Любов’ю неймовірною та глибокою. До мене. Палала значно, значно сильніше, аніж люди довкола. Значно сильніше, аніж наважувалася показати. До сяйва її почуттів не могло б дотягтись навіть те, що єднало зараз молодят.

Але в очах її я раптом побачив сльози. Не мав права цього дізнатись без дозволу, не мав...

Але себе я бачив таким же. Не міг, як нормальні люди.

Ми були неначе два вогняні півкола, що поєднувались в єдине ціле. І ніхто, ніхто цього не бачив. Навіть Смоляна не наважувалась. Як не наважувалась відштовхнути мене зараз, аби не порушити мир церемонії.

Я ж це бачив. І не зумів змовчати. Хотів знати, що вона відчуває те ж саме, що й я. Хотів почути, як вона це скаже. Не побачити, мов злодій. Почути від неї...

— Ти — моя половинка, — прошепотів я, нахилившись до неї.

— Чорногоре, з тобою все добре? Що ти верзеш? — прошипіла обурено Смоляна. — Тільки голову мені крутиш! Відчепись!

— Чи присягаєшся ти, Мило...

— Я кохаю тебе. Вийдеш за мене, Смоляно?

— Ти мене зараз про таке питаєш?!

— Так, зараз! Станеш моєю дружиною?

Моя сестра саме проговорювала схвильовано подружню клятву. А я дивився на Смоляну, в її очі з розширеними від хвилювання зіницями, на її стиснуті на коротку мить губи.

— Так.

Якусь мить ми дивились одне на одного, а тоді повернулись обличчям до дійства, синхронно, не змовляючись, і стали додивлятись завершення ритуалу.

Стискали руки одне одного так, що було аж боляче.

Від щастя і того, як швидко я сам все учудив, почувався дуже гаряче й наче трохи не при тямі. Але знав, що вчинив правильно.

Через шум у вухах не почув кінця ритуалу, але з дитинства знав його напам’ять. Радей та Мила з дерев’яними коронами на головах підвелися з колін і розвернулись до люду. Я заплескав і радісно закричав разом з усіма. Молодята сором’язливо й щасливо всміхались. На шиї Мили вигравало в сонячному промінні розкішне діамантове кольє — в тон витонченим діамантовим сережкам. Подарунок Смоляни. Наречена справді виглядала, як королева.

Я посміхнувся і послав імпульс сили до дерева. Столітній дуб раптом зашелестів гілками. А тоді його жовто-червоне листя зазеленіло, мов навесні. З крони в небо пурхнула зграя білих пташок.

Люди вражено охнули. Наречені й Орислав здивовано та втішено озирнулись. А тоді Мила поглянула на мене і всміхнулась.

І її посмішка була такою гарною.

Тоді я бачив своїх батьків та сестру востаннє.

Кінські копита провалювались глибоко в сніг, вкритий настом, і коли виринали з нього, то скалочки замерзлого покрову розсипались врізнобіч, ковзали по затверділих заметах, створювали м’який, чистий передзвін. Це сповільнювало рух, але не зупиняло сильну тварину — білосніжний кінь, гублячись здалеку на тлі одноколірного покрову, рухався ритмічно, був сильним та тренованим. Тепле дихання хмарами виривалося в нього з ніздрів, але грива не злітала вгору — була заплетена в косичку з китицями. То так причепурила наших коней Всеслава — ми з нею та Ратмиром уже тиждень перебували на кордоні з Циркутою. За кілька днів мали прибути белати, що супроводжуватимуть перші десять тисяч підкорених. Прийняти одразу сімдесят тисяч взимку було б дуже складно, як і белатам — усіх водночас довести в одну точку. Тому їх мали приводити групами протягом трьох місяців. Ми мали передати перший рецепт на половині підкорених, а другий — при переході через кордон останніх десяти тисяч.

Для людей було споруджено тимчасові дерев’яні бараки з гарним обігрівом, шпиталі, їдальні, склади, де чекав свого часу теплий одяг. Була тут і тисяча цивільних — лікарів, знахарів, травників та доглядачів. Сотня Шукачів — дуже велика кількість, я ще стількох водночас в одному місці і не бачив ніколи, бо вони завжди розпорошувались десь по своїх завданнях. По суті, Шукачам в таборі належала найвища влада після Стожарів. Це — щодо табору. Північніше від тимчасового містечка був державний кордон Патрії — потужний кам’яний десятиметровий мур, що тягнувся на довгі сотні кілометрів, відмежовуючи нас від сусідньої імперії. Звичайно, він не був суцільним, бо подекуди його прорізали річки й озера, а на заході — гірські хребти. Але патрулювався він і там дуже добре, навіть без стін. Саме кордон завжди був місцем, де знаходилося найбільше військових. Їх застави — широкі вежі — знаходились через кожні три-чотири кілометри, так що нам тут, на рівнині, було добре видно сусідські.