Читати книгу - "Все королівське військо"

— Я п-п-п-посиджу, щоб його н-не п-п-по-о-турбували.

Отож я залишив їх удвох.

Ідучи додому нічними вулицями, я думав про те, що сказав би Адам Стентон, якби дізнався про колотнечу навколо будівництва нової лікарні. Та я здогадувався, що сказав би Хазяїн, якби запитати його про це. Він сказав би: «Хай йому чорт, я пообіцяв збудувати її — і збудую! А він нехай сидить і береже свої стерильно-чисті рученьки». І саме так він сказав, коли я запитав його про Адама.

Ідучи нічними вулицями, я думав і про те, що сказала б Анна Стентон, якби була сьогодні в тій кімнаті й побачила Хазяїна на канапі п’яного як ніч. Уявивши собі це, я відчув похмуру зловтіху. Коли вона зійшлася з ним тому, що він такий великий і дужий, і знає, чого хоче, і ладен платити за все будь-яку ціну, то їй не завадило б подивитись, як він звалився з ніг, мов бугай на припоні, що заплутався в мотузці, впав на коліна й не може не те що шарпнутись, а й голови звести, бо його не пускає кільце в носі. Атож, не завадило б їй на це подивитися.

Та потім я подумав: а може, саме такого вона й чекала. Адже жінки завжди найдужче люблять п’яниць, бешкетників, грубіянів, розпусників. Люблять тому, що вони — жінки тобто — мов ті бджоли з біблійної притчі про Самсона: їм до вподоби будувати свої стільники в левиному трупі.

Із дужого вийде солодке.

Том Старк, звісно, був хлопчисько, як сказав Хазяїн, одначе він великою мірою спричинився до такого повороту подій. Та коли так, то й сам Хазяїн, на мій погляд, спричинився до цього не менше, бо хто ж, як не він, зробив з Тома те, чим хлопець став. Отже, коло замикалось — син був продовженням батька, і коли вони люто дивилися один на одного, виходило так, ніби дзеркало дивиться в дзеркало. Та й подібність між ними одразу впадала в око: той самий нахил голови трохи вбік, той самий енергійний порух вперед, ті самі раптові поривчасті жести. Том являв собою по-спортивному підтягнутий, вилощений, модно підстрижений самовпевнений варіант того Хазяїна, яким він був у давні дні нашого першого знайомства. Різниця, і то велика, полягала ось у чому: в ті давні дні Хазяїн у своєму одвислому на заду комбінезоні чи тіснуватому й потертому синьому діагоналевому костюмі мовби блукав у темряві, навпомацки шукаючи дорогу до відкриття самого себе, свого великого дару, керований лише сліпим підсвідомим прагненням, що точило його, наче присуд долі чи невигойна недуга. А Том тепер не блукав навпомацки й не шукав нікуди дороги — і вже аж ніяк не до відкриття самого себе. Бо й так знав, що він — незрівнянний і неперевершений. Том Старк, символічна збірна Америки,— і хай там хто що дзявкне. І який там одвислий комбінезон на його гнучких стегнах і потужних колінах. Ні, він твердо, мов боксер, стояв посеред кімнати в двоколірних черевиках на каучуку, в накинутому на плечі сірому в смужку спортивному піджаку, в цупкій білій сорочці, розстебнутій на бронзовій шиї, та червоній вовняній краватці з попущеним і зсунутим набік вузлом завбільшки з кулак, і його зухвалі очі повільно озирали всіх навколо, а масивна гладенька щелепа недбало розминала жуйку. Ви знаєте, як жують гумку спортсмени. Де ж пак, він був справжній герой і не блукав навпомацки. Він знав собі ціну.

Він знав, що гравець із нього неабиякий. Отож не завдавав собі клопоту дотримувати правил. Навіть коли йшлося про спортивний режим. Він же однаково всіх проходить, казав він батькові, то якого ще біса? Але зрештою, він зарвався. Одного суботнього вечора після гри він із запасним півзахисником Тедом Меллоном та захисником з основного складу Гапом Лоусоном відзначали успіх у придорожній пивничці. Може, все й минуло б гаразд, коли б вони не встряли в бійку з якимись жлобами, що чхати хотіли на футбол, але не любили, коли чіпляються до їхніх дівчат. Гапа Лоусона ті жлоби помолотили так що він потрапив у лікарню й на кілька тижнів вибув з футболу. Томові й Тедові дісталося по кілька стусанів, а потім набігли люди й припинили бійку. Але тренерові Біллі Мартіну це порушення режиму тицьнули перед очі як надзвичайну подію. Про це написали в одній з газет. Тренер усунув Тома Старка й Теда Меллона від ігор. Це одразу зменшило шанси команди в матчі з Джорджією, що мав відбутися найближчої суботи, бо Джорджія того року грала сильно, і перевагу нашим міг дати лише Том Старк.

Хазяїн сприйняв цей удар мужньо. Не кричав, не тупотів ногами, навіть коли на кінець першої половини Джорджія вела сім—нуль. Тільки-но пролунав свисток, як він підхопився з місця. «Ходімо»,— кинув мені, і я зрозумів, що він подався до роздягальні. Я поплентав за ним туди, прихилився до одвірка й став дивитись. На стадіоні заграв оркестр. Мабуть, у ці хвилини він марширував навколо поля, і сонячне проміння (то був перший матч, призначений на денний час через осіннє похолодання) виблискувало на мідних трубах і на верткому золотистому жезлі церемоніймейстера. Потім оркестр, уже десь далі, почав повідати Рідному Університетові, як ми любимо його, як станемо, станемо, станемо за нього і як умремо за нього, за колиску героїв. Тим часом герої, перемазані, задихані, сиділи й лежали хто де і діставали нагінку.

Спершу Хазяїн і словом не озвався. Просто зайшов і звільна повів очима по розслаблених тілах. Тиша стояла, як у морзі. Чути було б, як голка впаде. Ніде ані звуку, тільки раз дряпнув по бетону шип, коли хтось тихенько ворухнув ногою, та ще раз чи два рипнула збруя — хтось трохи змінив позу. Тренер Біллі Мартін, у насунутому на очі капелюсі, похмуро стояв у дальшому кінці кімнати й жував незапалену сигару. Хазяїн поволі обводив хлопців поглядом, одного по одному, а оркестр віддалік усе присягався рідному університетові, і його давні й недавні випускники, що були на трибунах, стояли виструнчившись і зі щирим піднесенням притискали до серця капелюхи.

Хазяїн спинив погляд на Джіммі Хардвіку, що сидів на лаві. Джіммі був краєм у запасному складі, його випустили на поле в другій чверті, бо основний лівий край грав, як стара матрона з хронічним запором.