Читати книгу - "Астальдо"

— Зовсім ні… Вони оповідали як там, на сході, воювали з іншими племенами людей. Ті племена ріжнилися від них ну… як ми від Телері. Там не сутички були — справжні битви. Однак… Ніхто їх за те не проклинав.

— Малах оповів мені, що до предків Аданів, опісля того, як вони прокинулись і уздріли світло Анари, приходив Морінготто…

— А, це те, про що я говорив. Вони мічені… Це відчувається… Ще в одному селищі я був присутнім на суді. Судив ватаг, поруч сиділо кілька старих — зморшкуваті особи жіночої статі, відунки. І ось гурт Аданів ставить перед суддями юнака. З подальшого з’ясувалося, що молодик поєднався насильно тілами з молодою ж Аданет…

— Н-не може бути, — вимовив Фіндекано вражено, — може ти щось не так зрозумів?

— Ні, все так… Хлопця засуджують на смерть… Одна з відунок, однак, велить спитати діву, чи згодна та вийти заміж за свого кривдника — опісля всього. Приводять панну, чи як там вони звуться у Аданів, вона ридає, затуляється рукавом… і погоджується.

— Так може, союз був по згоді? Ти ж сам говорив, що погано розумієш їхню говірку.

— Фіндекано, я не став би говорити про те, чого не зрозумів. Я розпитував отих старих жон, опісля. Насильство мало місце, однак, діва не тільки не померла від наруги, а і забажала зостатися зі своїм кривдником до кінця життя.

— Найстрашніше, — вимовив Нолофінвіон, — що вони це можуть робити… Я чув від певного Пробудженого, що орки…

— А я не тільки чув — я бачив… Бранця в клітці вони не соромилися. Потерпіла була лише орчихою, однак, видовище… Це оті безволосі орки, про яких ми колись говорили… Вони схожі на Аданів з вигляду… Схожі навіть більше, ніж ми… Але продовжую… Це вже в Східному Белеріанді… Знову суд — цього разу над крадієм. Чоловік взяв чужу річ — здається щось з одежі. Ткана одежа донедавна була для них великою цінністю — як для всякого рушення. Його прив’язують до стовпа, один з одноплеменців бере батіг…

— О, яка гидота…

— Я не витримав — пішов. І виїхав з селища цього ж дня.

— Огидно те, що вони здатні взяти чуже… Але кара є ще огиднішою.

Майтімо пирхнув, щось згадавши:

— Фінарато, — мовив, — у захваті від Аданів. На всі мої застереження він відповідав, що добрий приклад і виховання творять дива. Однак, я сотні літ виховував Шалену Трійцю — і де воно, те диво?

— Принаймні, - посміхнувся Фіндекано, — твоїх братів вже можна терпіти на проханому обіді…

— Ти маєш на увазі, що вони не побились ні з ким на твоєму весіллі? — спитав Майтімо вже сонним голосом, — то була випадковість…

Руссандол заснув. Він дихав рівно і глибоко, лампа Феанаро освітлювала його обличчя, сповнене спокою, вуста, вигнуті в усмішці… Тепер йому снилося щось добре і чисте… Можливо — садиба в Тіріоні-на-Туні і пані Нерданель.

Фіндекано зостався з ним до ранку. Він сидів, тримаючи брата за руку, і міркував, на добро чи на лихо прийшли Адани до Белеріанду. Союзники… Чи не буде від подібних союзників більше зла, аніж користі…

«Нам потрібно втричі більше війська, — наче в яві почув князь Дор-Ломіну батьків голос, — для штурму Ангбанду нам потрібні воїни…»

Малах цей ніби добрий воїн, і чемна особа… Однак…

Однак Малах нічим не заплямував себе. Він прогостював в Ломіоні доволі довго, пильно приглядаючись до озброєння Ельдар та ковальської справи, а тоді відбув до Барад-Ейтель, та там і зостався. Майтімо, котрий невдовзі теж відбув до Гімрінгу, мовив, що цей Адан — один із кращих. Фіндекано повірив побратимові на слово, бо йому не було з ким порівнювати.

Фіндекано часом бачив Адана, коли приїздив до батька на свято осені. Життя поміж Ельдар зробило з Малаха особу впевнену в собі, холоднокровну і виважену. Він уже добре вивчив синдарин, трохи говорив на квенья, а воїни князя Нолофінве прозвали його Араданом — шляхетним чоловіком. Від трохи незграбного молодика не зосталося нічого — Малах навчався швидко і військовій справі, і чемній поведінці, і шляхетності… Однак, Фіндекано помічав при кожному своєму приїзді, як на обличчі воїна з’являються зморшки, як в світлому волоссі додається сріблястих ниток… Він знав уже — це ознака старіння. Арадан згоряв на очах у Ельдар, які часом ледве приховували жах і жалість.

Родина Малаха зосталася в Белеріанді. Сини його часом приїздили в Барад-Ейтель до батька — двоє юнаків: Магор та Імлах… Потім вони перестали бути юнаками, а потім перестали з’являтись… Фіндекано чув лишень, що Магор зі своїм родом так і живе на південному боці Еред-Ветріну, чи-то не бажаючи, чи-то остерігаючись просунутися далі на північ, а Імлах повернувся до Східного Белеріанду, в землі, які прибулі назвали Естоладом.

Про онука Арадана, Амлаха Фіндекано часом чув від Руссандола. В Східному Белеріанді раптом спалахнув заколот — Берег з роду Беора та оцей Амлах почали підбурювати людність проти ельфійських, як вони говорили, володарів. Берег закликав Аданів покинути Белеріанд, говорячи про те, що відуни помилялися — Богів люди на Заході не віднайшли, натомість віднайшли Ельфів, мудрих, але нещадних. Ельфи, мовляв, мали бажання втягнути людей в свою нескінченну війну з Чорнобогом, який і так зробив предкам Аданів чимало зла. Потрібно було тікати звідси якнайдалі — життя людей є закоротким для війни поміж Безсмертними.

Амлах якраз і підтримував цього Берега та найзавзятіше поносив Ельфів. Як же були вражені люди Естоладу, коли на зібранні раптом з’явився справжній Амлах, а його двійник щез у хмарі диму… Віче гуло ще кілька днів, Берег таки набрав собі загін і подався кудись на південний схід зворотнім шляхом, а кровно ображений Амлах прокляв Князя Лжі, котрий осоромив його рід перед Людьми Естоладу, і подався до Гімрінгу, де й став на службу до «Маедроса Високого».

— Майтімо, — говорив Фіндекано до приятеля, котрий дивився на нього з палантиру зі звичною усмішкою, — обережніше з тим Амлахом… Пам’ятай про прищепу… Можливо…

— Ні, з хлопцем все гаразд, — посміхався Майтімо, — він став переді мною, мов свічечка, і перше що промовив: «Я — справжній Амлах, син Імлаха, онук Арадана. Перевірте мене, вельможний Маедросе, я згоден навіть на випробування вогнем…».

— Але Майтімо…

— Ти думаєш, я не відчую ангбандську тварь? Мені доводилося бачити Квенді з прищепою — я таке на відстані чую, віриш? Я його перевірив, Амлаха…

— Вогнем? — спитав Фіндекано з непідробним жахом. Він чув, що у Аданів є такий звичай — щоб довести свою невинність, потрібно взяти