Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

— Крутив мозком, — спокійно похвалився він. — Ловив заразом двох зайців і, повірте, впіймав їх цілу зграю. Довідався про це я в Лондейлі і добре-таки попоганяв Гезл і Геті, доки поставив їх на спочинок у Калістозі, а сам подався диліжансом до Санта-Гелени. Зате я встиг закупити таких восьмеро биндюг, що хоч куди! Молоді, здорові коні — найлегший важить щонайменше тисячу п’ятсот фунтів. Учора ввечері я відправив їх з Калістоги. Але ж це ще не все.

Напередодні в Лондейлі я зустрівся з одним чолов’ягою, що підрядився вивозити бруківку з каменярні. Той коней не продавав, — навпаки, йому самому коні потрібні, що аж ну! Він би й сам їх купив, навіть в оренду взяв би!

— І ти послав йому тих вісьмох коней? — поцікавилася Сексон.

— Отакої! Я купив їх на оклендські гроші і до Окленда й відіслав. А з отим чоловіком я домовився на майбутня, що він найме в мене шестеро коней по півдолара в день від кожного коня. Потім зателеграфував хазяїнові в Окленд, щоб вислав у рахунок моїх комісійних шістьох кобил із розбитими ногами і щоб вибрав їх Бад Строзере, він знає, чого мені треба. Тільки-но коні прибудуть сюди — підкови геть, на півмісяця на пашу, а тоді до Лондейла. З роботою вони впораються — станція в долині, і дорога м’яка. По півдолара в день з кожної, це означає три долари за всіх. Мені клопоту ніякого — ані напувай, ані годуй, ані підковуй — тільки час від часу треба накидати оком, щоб їм шкоди не вчинили. Три долари в день! Вистачить на двох наймитів для Сексон, хіба що вона примусить їх працювати ще й у неділю. Оце ж тобі й Місячна долина! Скоро ми в діамантах ходитимемо. В місті можеш крячкою тисячу літ просидіти і зроду не поталанить. Це краще за китайську лотерею!

Біллі підвівся.

— Піду понапуваю, погодую і влаштую Гезл і Геті. Повечеряю опісля.

Жінки захоплено дивились одна на одну, і тільки були зібралися заговорити, коли в двері просунулася голова Біллі.

— Може, ви не все зрозуміли? — сказав він. — Я дістаю за них три долари в день, і ці шість кобил — мої. Вони належать мені. Зрозуміло?

РОЗДІЛ XX

— Я ще відвідаю вас, дітки, — сказала місіс Мортімер на прощання. І тієї зими вона ще кілька разів приїздила до них, учила Сексон, як розподіляти урожай для невеликого зимового збуту, для щораз більшого весняного, а також для максимального літнього, коли попит не задовольниться, скільки не викинь на ринок. А тим часом Гезл та Геті при кожній нагоді вивозили гори гною з Глен-Елена, де ніколи досі так дбайливо не вивищувано хлівів та стаєнь. Окрім того, їм доводилося возити зі станції мінеральні добрива, закуплені за вказівкою місіс Мортімер.

Надіслані з Сан-Квентіну в’язні виявились китайцями. Обоє вони багато років відсиділи у в’язниці й були вже старі, хоч місіс Мортімер залишилася вдоволена з їхньої роботи. Двадцять років тому Гоу Юм доглядав город в одному з великих маєтків Менлов-парку. Занапастила його бійка під час гри у фан-тан у китайському кварталі Редвуд-Сігі. Його товариш Чан Чі був одчайдушний шибайголова за тих бурхливих років, коли у Сан-Франціско ще існували таємні китайські товариства — тонгі. Але чверть віку у в’язниці та праця на городах остудили йому кров і призвичаїли його руки замість сокири тримати сапу.

Обидва в’язні прибули до Глен-Елена, мов найдорожчий вантаж; під розписку прийняв їх з рук у руки місцевий шериф, котрий до того ж мав щомісяця повідомляти в тюрму про їхню поведінку. Сексон зі свого боку теж мала щомісяця подавати такі відомості.

Страх Сексон, що китайці переріжуть їй горло, скоро минувся. Рука державного правосуддя тяжила над ними щохвилі: за єдину краплю алкоголя їх кинуто б назад у каземати. Не мали вони й свободи пересування. Коли старому Гоу Юмові треба було поїхати до Сан-Франціско підписати якісь папери в китайського консула, він мусив спершу дістати дозвіл із Сан-Квентіну. Та й обидва ці китайці були сумирної вдачі. Сексон гадала, що доведеться приручати двох небезпечних злочинців, а насправді вийшло, що працювати з ними — чиста втіха. Вона наказувала їм, що робити, а як — вони знали краще за неї. Від них Сексон навчилася тисячі мудрих способів і викрутів умілого садівництва і незабаром зрозуміла, якою безпорадною була б вона, якби замість них працювали місцеві робітники.

Не боялася Сексон своїх помічників ще й тому, що була тепер не сама. Вона побачила, що одній не впоратися з хатньою й надвірною роботою, тож запросила приїхати заповзятливу вдову-прачку, яка жила поруч із ними в Юкаї, на що та радо погодилася. Місіс Поль мала сорок років, була кремезна й присадкувата і важила двісті фунтів, хоч у роботі була невтомна. Не боялася вона нічого в світі і, як запевняв Біллі, могла однією своєю важкою рукою впоратися з обома китайцями. Місіс Поль прибула зі своїм сином, шістнадцятирічним парубком; він уже розумівся на конях і міг доїти Гільду, чудову джерсейську корову, що витримала з честю оглядини досвідченого ока містера Гейла. Дарма що місіс Поль дуже добре порала всіляку хатню роботу, одного Сексон не дозволяла їй нізащо: свою тонку білизну вона прала сама.

— Коли я не здолаю сама цього робити, — казала вона Біллі,— то візьми лопату й викопай мені яму он під тією секвойєю за Дикункою. То вже, виходить, не жити мені більш на світі.

Одного разу, під час других відвідин місіс Мортімер, Біллі в’їхав на подвір’я свого ранчо з кількома водогінними трубами; а незабаром — і в будинок, і в клуню, і в курник він провів воду зі старого бака, поставивши його під джерелом.

Еге ж, баняк недурно у мене на в’язах, — сказав він. — По тім боці долини я подивився на одну жінку, що тягає воду за двісті футів, і обрахував дещо. По воду вона ходить тричі на день, а коли прання, то куди частіше. І знаєте, скільки вона проходить пішки за рік? Сто двадцять дві милі, ось що. Добираєте? Сто двадцять дві милі! Я її спитав, чи давно вона тут живе. Каже — тридцять один рік. Ану, помножте. Виходить три тисячі сімсот вісімдесят дві милі — і то все за браком двохсот футів водогінної труби! Чи ж то не сміх!

О, це ще не все. Незабаром я роздобуду ще й ванну, баки й шаплики. Сексон, ти пригадуєш невеликий лужок,