Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— Дік не любить мене так, як ви, — сказала вона. — Тобто любить не так шалено. Адже я давно належу йому, і він, мабуть, уже звик до мене. Поки ще не було вас, я частенько сушила собі голову, чи мене він дужче любить, чи своє господарство.

— Це ж так просто, — наполягав Грейм. — Нам треба тільки бути відвертими. Ходімо!

Він підвів її з дзиглика, ніби хотів вести за собою. Та Пола відступила назад, знову сіла й сховала спаленіле обличчя в долоні.

— Ви не розумієте, Івене. Я люблю Діка. І завжди любитиму.

— А мене? — гостро спитав Грейм.

— Ще й питаєте, — усміхнулась вона. — Ви єдиний чоловік на світі, крім Діка, що цілував мене отак, і кого я так цілувала. Але я не можу зважитись. Не можу сама розірвати цього «трикутника», як ви кажете; треба, щоб його розірвали за мене. Я порівнюю вас обох, зважую, міряю. Згадую все своє життя з Діком. А про вас питаю у свого серця. І нічого не можу вирішити. Я нічого не знаю. Ви велика людина, і любов наша велика. Але Дік, як людина, більший за вас. Ви… ви земніший, ви… як би сказати… людяніший, чи що. Ось чому я люблю вас дужче… чи принаймні так мені здасться.

Ні, ні, стривайте, — провадила вона, затримавши в своїй долоні його жадібно простягнену руку. — Я ще не всо сказала. Я згадую все своє життя з Діком. Але я не забула й про те, що є сьогодні й що буде завтра. Мені нестерпна сама думка про те, що хтось жалітиме мого чоловіка, що ви його жалітимете — а вам же, напевне, жаль його, коли я кажу, що люблю вас дужче. Ось чого я вагаюсь. Ось чого я, тільки-но зважуся, відразу й передумаю і ніяк не можу вирішити.

Я б умерла з сорому, якби через мене хто пожалів Діка. Далебі, вмерла б. Я не можу уявити собі нічого жахливішого. Діка — і раптом жаліють! Його зроду ніхто но жалів, бо він завжди був веселий, бадьорий, дужий, непереможний. Його нема за що жаліти. І ось, із моєї провини… і з вашої, Івене…

Пола раптом відкинула Греймову руку.

— Кожен наш вчинок, кожен доторк вашої руки, що я дозволяю вам, робить його гідним жалю. Тепер розумієте, яке це все складне для мене? А я ж маю й свою власну гордість. Те, що ви бачите мене нечесною перед ним, хоч би в таких дрібничках, як оце, — вона знову спіймала його руку й ніжно погладила кінчиками пальців, — уражає мою любов до вас, принижує, мусить принижувати мене в ваших очах. Мене жахає думка, що хоч би отака моя невірність йому, — вона притулила Греймову руку до щоки, — дає вам право жаліти його й ганити мене.

Пола відняла від щоки його руку, що вже сіпнулась нетерпляче, замисленим, невидющим поглядом подивилась на неї, перевернула й повільно поцілувала в долоню. І враз Грейм підхопив її і стис в обіймах.

— Ну, ось бачте… — докірливо промовила вона, визволяючись.

— Навіщо ви розповідаєте мені все оце про Діка? — спитав її Грейм іншим разом, на прогулянці, коли вони ступою їхали поряд. — Щоб держати мене на відстані? Щоб захиститись від мене?

Пола ствердно кивнула головою, потім квапливо додала:

— Ні, не зовсім так. Ви ж самі знаєте, що я не хочу держати вас на відстані… дуже великій принаймні. Я говорю про Діка, бо він не йде мені з думки. Зважте самі— дванадцять років я не думала ні про кого більше. Я говорю про нього тому… ну, просто тому, що думаю про нього. Поміркуйте самі, що виходить. Ви чините зневагу над ідеальним подружжям.

— Я знаю, — відповів Грейм. — І роль зневажиика мені не до вподоби. Це ви, замість від’їхати зі мною, примушуєте мене грати її. А я не годен стриматись. Я силкуюсь не думати про вас, повертати свої думки на щось інше. Я сьогодні вранці написав піврозділу і знаю, що все написане нікуди не годиться, треба переробляти наново. Бо я не можу відірватись думкою від вас. Що для мене Південна Америка та її тубільці супроти вас? А коли я опиняюсь біля вас, мої руки мимохіть, самі тягнуться вас обняти. І ви цього хочете, й не кажіть мені, що не хочете.

Пола підібрала повіддя, наче думала погнати кобилу чвалом, та спершу грайливо всміхнулась і призналася:

— Так, хочу, любий мій зневажнику.

Вона й піддавалась, і боролась водночас.

— Я люблю свого чоловіка, не забувайте! — застерегла вона Грейма, але за мить уже була в його обіймах.

— Слава богу, хоч раз ми зосталися втрьох! — вигукнула Пола, вхопила Діка й Грейма за руки й повела їх до улюбленої Дікової канапи у великій вітальні.— Ходім посідаємо гарненько та будемо розповідати сумні повісті про смерть королів. Ходімо, вельможні панове, герої лицарських боїв, погомонімо про кривавий Армагедон, коли востаннє зайде сонце на цьому світі.

Вона була дуже весела; Дік здивувався, побачивши, що вона припалює сигарету. Він міг би на пальцях злічити, скільки разів вона курила за всі дванадцять років, прожиті з ним. Вона робила це тільки в ролі господині, аби підбадьорити котру-небудь гостю, що хотіла закурити. А трохи згодом, коли він налив собі й Греймові віскі з содовою, Пола знов здивувала його, попросивши «крапнути крапельку» і їй.

— Це шотландське, — попередив він.

— Дарма, крапни хоч крапелиночку, — наполягла вона. — Тоді ми будемо як троє давніх товаришів, та й погомонимо про все на світі. А як наговоримось, я вам заспіваю «Пісню валькірій».

І сама вона говорила більше, ніж звичайно, і весь час намагалась розворушити Діка. Він добре те бачив, однак піддався їй і з запалом пустився в розмову про білявих героїв-надлюдей.

«Вона підбиває його на змагання зі мною», — подумав Грейм. Та навряд чи те було Полі в голові — вона просто тішилася, споглядаючи цих двох чудових чоловіків, що обидва належали їй.

«Про велику дичину говорять, — майнула в неї думка. — А чи траплялось коли маленькій жіночці вполювати більшу дичину, ніж оце?»

Вона сиділа на канапі, поклавши ногу на ногу, і могла, ледь повернувши голову, бачити Грейма, що вигідно вмостився в глибокому кріслі, або Діка, що простягся на дивані серед подушок, зіпершись на лікоть. Пола слухала їх, а погляд її перебігав з одного на другого. Вони говорили про боротьбу, про криваві сутички, говорили, як реалісти, холодними й