Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Знаю.

Він його справді знає. Так не говорять, коли не знають. Я ще лусну від самої думки, що він його знає. Нарешті я докопався до людини, яка таки знає мого відвідувача. Він знає мого відвідувача! Знає! Знає!

Імовірно, мій вигляд чи моя поведінка здалася старому настільки несамовитою, що він замахав на мене вільною рукою й захукав, а тоді поклав набік тягар і звідкілясь притягнув стілець, боячися, напевно, що я не встою.

– Його ім’я в першу чергу! Де він мешкає? Що він робить? Чи він має родину, чи ні? Як довго ви його знаєте? Взагалі все, що вам про нього відоме! Який його фах? Які його звички? Я слухаю. Я готовий!

Тільки старий на моїх очах змінився. Він глядів на мене якось гак дивно, чи то його вразила моя радість, чи що інше, аж я перепитав:

– Чи ви знаєте мого клієнта?

– Знаю.

– Я неясно висловився?

– Ні, нічого.

– Тож прошу, його прізвище, де він мешкає, чи він з родиною, чи без?

– Насамперед.

– Ви його знаєте?

Старий ще раз запевнив мене, що знає, навіть дуже добре знає, і, справді, спочатку поволі, ніби випробовуючи ґрунт, а тоді дедалі швидше, заходився оповідати, однак, правдоподібно, від надмірної ретельности, всі його відомості розпухали суцільними загальниками, які однаково пасували б не тільки до відвідувача, а й до мене, до нього самого чи до першої-ліпшої людини, і, хоч я намагався скеровувати його балаканину, щоб він уточнив бодай найголовніші прикмети мого відвідувача, хвилюючись, що він, здається, просто не вміє доладу передати словами своє знання, вада далеко поширеніша, ніж припускають, а я ж мірою своїх сил ладен йому допомогти, тільки нехай не відгалужується в несуттєве, нехай зласкавиться й лише відповість на мої запити, більше мені нічого не треба, – старий тягнув своєї, і що наполегливіше я домагався, то більше він поринав у подробиці, які вже взагалі не зраджували найменшого натяку на мого відвідувача, плутався й нарешті зовсім розгубився.

Я просто не розумів, що сталося. Мої питання нібито не хибували на неясність, а тим часом ми обоє аж захекалися, не дійшовши жодного порозуміння. «Таж певно!» раптом спохопився я, він навмисне говорить заплутано й загально, бо він чекає за послуги грошей, йому незручно про це прямо сказати, а я виявився надиво нетямковитий.

– У мене нема з собою грошей, – признався я, – але я нам напишу цидулку, вона – рівнозначна чекові, тобто не чекові, а завтра зайдіть до мене до антикваріяту, ось вам адреса, прошу ласкаво, адреса, підпис, – цією цидулкою я зобов’язуюся заплатити визначену суму, а тепер якнайшвидше прізвище мого клієнта, де він мешкає, що робить?

Старий у першу мить повагався, запевняючи, мовляв, пін грошей не потребує, оскільки він і задурно розповість все, що йому відоме, проте цидулку досить охоче взяв, глянув якось знизу, а тоді набік, виструнчивши при цьому риси обличчя, і з новою впевненістю почав викладати таке, що я мимоволі засумнівався, чи він дійсно обмовився, ніби знає мого відвідувача.

– Ви знаєте мого клієнта чи ні? – закричав я, сам здивувавшися, що я кричу.

– Ну, а якже! Я ж вам кажу: знаю! – зі щирою переконливістю відповів старші.

– Головні дані1 – підскочив я, чуючи, як мене трусить. – Ви гадаєте, знайшли дурника, якого без кінця водитимете за носа? Моє терпіння урвалося. Досить! Знаєте ви мого клієнта чи ні? Якщо так, тоді негайно, без жодних зволікань – дані до його біографії, інакше я за себе не відповідаю. Ваше крутійство цього разу не допоможе. Кажіть швидше, інакше я ладний, я не знаю, на що я ладний, ліпше не доводьте мене до випробування, бо ми обидва на цьому потерпимо! Я вас не тягнув за язик! Ви ж самі запевняли, ніби його знаєте! А коли не знаєте, то якого біса ви мене роздратували?

– Пощо ви хвилюєтеся? Я ж вам казав…

– Правду, і то негайно! Я хочу знати правду!

– Правду? Я завжди кажу лише правду!

І тут мене ніби розкололи. Частина мене м’яко відійшла набік і зупинилася біля портьєри, і я побачив, як я вхопив старого за петельку й заходився трясти, гукаючи йому просто в білки, аби він зізнався, – знає він мого відвідувача чи ні, а коли знає – хай негайно викладе принаймні деякі дані з його біографії, бодай прізвище чи де той мешкає, бо мені тепер уже море по коліна.

Старий так перелякався, що навіть не крикнув і не спробував боронитися, тільки раптом обважнів, і це зразу мене опритомнило. Я зніяковіло випустив його й поклав на підлогу. Потім перевірив, чи він живий. Старий мовчки дивився на мене, як дивляться із саркофагів. Я притулив його спиною до стіни й заходився терти йому обличчя й руки. Тоді вирішив напоїти чаєм: мене самого чай не раз підводив на ноги, напевно і йому покращає від гарячого.

– Я принесу вам зараз чаю, – сказав я. – Мені справді невимовно прикро, я зовсім не мав наміру.

Однак старий не рухався. Я підпер його пакунком і стільцем, щоб він не впав, і старий кліпнув однією повікою. Ну, слава Богу, відлягло мені від серця, як я тішуся, що йому кращає, адже я мало не став його вбивцею. Боже, який я вдячний тобі, це Ти не допустив до цього! Ти тільки показав межу й відпустив. Я ладен зректися з розпитів, аби тільки йому нічого не сталося.

– Я вам зараз принесу чаю, – повторив я, слодіваючися, що старий обізветься, та він не обізвався і не виявляв жодних ознак життя. Я хвилину нерішуче постояв, не зважуючися: залишатися при ньому чи ні, а тоді, зробивши над собою зусилля, ступив у напрямі гурту, над яким пливли смуги диму, хоч, здасться, десь прочинили вікно, яке, правда, ховалося від зору, бо по ногах шугав холод.

Навколо все ще розповідали сни, оповідників значно збільшилося коштом нових, зовсім не знайомих облич, які досі не потрапляли мені на очі. Можливо, і справді вони належали до чергової зміни, особливо балакучої, яка прийшла на місце попередніх, бо всі, наставивши один на одного руки, наче тепер тут зібралися самі глухонімі, із заклопотаним виглядом виголошували свос, і жодний із них не поглядав у напрямі перегородки.

І все ж спочатку я не відважувався пройти далі наперед. Щойно коли перевірив, чи з гурту видно, що діялося за ширмою, і переконався, що ні, я обережно, про всяк випадок оминувши присутніх попід стіною, наблизився до господині й спробував