Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

Де панна Єлена? Поглянулося в інший бік. Двоє козаків, поліцейський і чоловік в однострої князя ціляться у Не-Верусa з ґвинтівок, спершись плечима у вагон доктора Тесли, — Не-Верус стоїть усього лише за кільканадцять аршинів далі, із копилом у піднятій у замаху руці — Дусін і Фоґель біжать до нього з-за вагона — на снігу біля ніг заморозника лежить мертвий козак, а під замкнутими дверима арсеналу Літа спочиває інший труп: Олєґ із простреленою головою — за плечима Не-Верусa, від боку тріснутої гомілки лютого, по килимі веселкової пари крадеться панна Муклянович, чорне волосся розбурхане на соболиному пальті, малюнок мороскляних відблисків на білому, наче кістка профілю, ікло чорного льоду напоготові у руці в рукавичці. Зі стиснутими губами, великими, широко розплющеними очима, з тремтячою рукою, але — посміхається; але — язичок між зубами вистромлений, голова піднята, зіниці блищать.

Панно Єлено! Не треба, панно! Заради Бога! Що вам! Він зараз! Тікай! Задихається невидихнутим подихом, дихання стоїть у горлянці, наче кістка в горлі. Панно Єлено! Та ж мерзлота, певно, скрипить під її кроками, зрештою, панна зараз спіткнеться там на чомусь у хмарі морозяникових випарів, і заморозник озирнеться, мусить озирнутися. Затримується дихання, щоб не крикнути. Дусін і Фоґель вибігають із тіні за вагоном, і Не-Верус вигукує застережливо, піднімає копил іще вище; вони зупиняються, наче замуровані. Єлена тим часом підходить дедалі ближче до бомбіста. Лунає подвійна сирена «Чорного Соболя» і деренчання заліза, коли всі вагони вдаряються один із одним, і локомотив в крижлізному сяйві бухкає брудною парою, штовхаючи увесь ешелон назад, подалі від темної маси криги, від перетвореного на румовище корпусу лютого, який перегороджує колію. Наступні перелякані пасажири вистрибують на перон Зими. Замкнутий на чотири завіси вагон із арсеналом Літа поволі рухається позаду вартових. Не-Верус ступає крок уперед. Кричать уже всі. Раптом крізь скромні віконця й вузькі шпари в стінах вагона Тесли вистрілюють пучки тьмітла, тнучи мороскляну Зиму горизонтальними й похилими лініями темряви, плямами світіні, що чорніють за заметами й за постатями, які перекривають тьмітло. Сцена протистояння нараз перетворюється на театр тіней і супроти-тіней; предмети, люди, краєвид змінюються з кожним ударом серця, обертаючись у власний неґатив — і неґатив неґативу — й знову навпаки — й знову — світло — тьмітло — світло — тьмітло — світло — тьмітло. Годі зберегти в цьому орієнтацію; у голові паморочиться при самому вигляді того усього.

Не-Верус лається, плює і…

Панна Єлена кидається бігти…

Випростовується руку й згинається заледенілий палець на спусковому гачку Ґросмайстера. Грім. Мороз. Крига.

Цього разу встоялося.

Бомба вибухнула раніше, але підкинутий у повітря вантажний вагон замерз із колами за піваршина над рейками, нахилившись у один бік. На чверть довжини він перетворився на голчасту крижану зірку й розкидані уламки: вибух, заморожений у сотій частці секунди, — пам’ятник вибухові. Довші голки, постріли криги, стирчать із тієї хаотичної скульптури на висоту кедра: ті, які не пішли угору, вбилися у землю повсюди навколо. Вони пробили козака, пробили Дусіна. Фоґель висить у повітрі з ногою, затиснутою у крижані щелепи. Чималий шмат теслектричної машини, вигнутий у спіраль крижлізний перстень, вморозився у тіло поліцейського, поліцейський повис у вечірніх сутінках над крижаним паноптикумом, винесений на бурульках на висоту третього поверху: фіґура символічна, розіп’ятий у небі янгол-охоронець цієї битви, тобто людина, поєднана з кригою і машиною.

Позбавлена чутливости правиця б’ється безвольно об шубу й ціпок, ціпок умерзнув у землю між стопами, неначе пустив коріння углиб до самої країни мамутів; до того ж стоїться нерухомо, мов чергова крижана скульптура, навіть повіки, примерзлі до шкіри очниць, годі опустити, а хотілося б, коли дивитися просто в цівку розстрільної ґвинтівки. Адже тунґетитова куля влучила не в вагон і рейки, туди повернув тільки ґляціальний відскок; цілилося натомість у землю перед Не-Верусом, зате подалі від панни Єлени, на іншому боці від змовника: заморозити його, не поранивши її, — влучити в епіцентр Криги на безпечній для неї віддалі, а для нього згубній, — таким був намір. І, звичайно, в останню мить рука схитнулася убік. Панні нічого не сталося, вона власне підводиться зі снігу, — але й небагато лихого трапилося із довготелесим аґентом Криги, мерзлота скувала його на висоті колін, тож він не втече, проте його оминули всі голки й шпилі морозовибуху, а тепер заморозник ще й вирвався зі стиску пасма замерзлої землі, викинутої із кратера на пероні, звільнив руки, зламав дугу жорстви під пахвою, схилився, підняв козацьку винтовку й цілиться тепер упевнено й спокійно, наче член розстрільної команди, він не схибить, дуло націлене в центр грудей, наче на цьому засніженому хутрі вимальовано мішень, — вигукнулося б, проте легені й уста забиті морозом, перелякалося б, але мороз у мозку, він не схибить, око, рука, упевнена думка, вистрелить прямо в серце, бойовик Криги.

Стріляє. Рух зліва — стрибнув — хто? Звалилося разом у сніг. Біль, але старий біль, знайомий біль: мороз у грудях. А все ж він вистрелив, він поцілив, у кого він поцілив? Замороженими руками, мов важкими колодами, до правиці прибитий крижлізний револьвер, до лівиці — ціпок, руками цими нечулими перевернулося тіло чоловіка, поклавши його голову на хутро, підгорнуте під стегна. Капітан Прівєженський криваво вищирився. Пролунав ще один постріл. Поглянулося. Не-Верус відкинувся назад й упав на плечі, з ногами й далі ув’язненими в путах льоду. Вихилившись із отвору в стіні вагона, Стєпан вистрелив удруге й утретє, добиваючи заморозника; потім наґан випав старому охраннику з рук, коли увесь вагон із арсеналом Тесли перекинувся на бік, зіштовхнутий із постаменту крижаного вибуху інерцією ешелону, який далі тягнув назад «Чорний Соболь». Ця катастрофа не закінчилася, її наступні яви слідують одна за одною з невідворотністю лавини: здавалося, що ніколи й ніщо її не зупинить. Що ще, хто ще?.. Капітан Прівєженський виплюнув на заледеніле хутро останні краплі життя, гримаса безмежної зневаги скривила йому уста під рівно підстриженими вусиками. На мундире імператорського офіцера під розстебнутим пальтом розливалася пляма, у світлі останнього вцілілого мороскляного ліхтаря Зими — раз рожева, раз чорна, раз темно-сливова. Він хотів підняти руку — й тільки стиснув долоню у кулак. Маючи заморожені повіки, дивилося йому в очі не кліпаючи; маючи заморожене обличчя, дивилося холодно, попри Сором,