BooksUkraine.com » Любовні романи » Ті, що співають у терні 📚 - Українською

Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

137
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ті, що співають у терні" автора Колін Маккалоу. Жанр книги: Любовні романи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 155 156 157 ... 210
Перейти на сторінку:
Мюллери мали приїхати на Різдво, як робили це щороку. Великий будинок повнився безтурботними людьми, які збиралися відзначити найкраще Різдво за багато років; Мінні та Кет працювали, невлад поспівуючи, і місіс Сміт безперервно всміхалася, від чого її пухкеньке личко висіювалося зморщечками; Меґі без нарікань віддала Дейна під опіку кардинала Ральфа, навіть Фіона мала щасливіший вигляд і не так часто прилипала до свого столу. Чоловіки хапалися за кожну можливість повернутися на вечір додому, бо після пізньої вечері вітальня гуділа розмовами, а місіс Сміт призвичаїлася готувати закуску на сон грядущий — грінки з розтопленим сиром, гарячі здобні булочки з маслом та коржики з ізюмом. Кардинал Ральф запротестував, що від такої кількості смачної їжі він погладшає, але після трьох днів перебування на дрогедському повітрі, спілкування з дрогедськими мешканцями та споживання дрогедських харчів він, здавалося, таки позбувся тієї худорлявості й виснаженого вигляду, який мав, коли приїхав сюди.

Четвертий день видався надзвичайно спекотним. Кардинал Ральф поїхав із Дейном загнати отару овець, похмура Джастина залишилася сама в хижці серед перцевих дерев, а Меґі вилежувалася на плетеній канапці з подушками на веранді. Її тіло наситилося і розслаблено обм’якло; вона почувалася щасливою. Жінка може прекрасно жити без цього роками, але коли це траплялося з єдиним коханим чоловіком — це вдвічі приємніше. Коли вона бувала з Ральфом, оживала кожна часточка її єства, окрім тієї, яка належала Дейну; а коли вона бувала з Дейном, оживала кожна часточка її єства, окрім тієї, що належала Ральфу. І лише тоді, коли вони були побіля неї одночасно, як тепер, вона почувалася абсолютно щасливою. Що й не дивно: Дейн був її сином, а Ральф був її чоловіком.

Однак була одна обставина, що затьмарювала її щастя: Ральф так і не здогадався. Тому вона вперто мовчала про свою таємницю. Якщо він сам цього не побачив, то навіщо про це казати? Бо що він такого зробив, щоб заробити право на це знання? Те, що Ральф хоч на мить повірив, що вона з власної волі могла повернутися до Люка, стало останньою краплею. Він не заслуговував на те, щоб йому про це розповісти, якщо так погано про неї подумав. Інколи вона відчувала на собі холодний іронічний погляд Фіони, але, як нічого не було, так само холодно й іронічно дивилася на неї у відповідь. Фі зрозуміла, вона все зрозуміла, в цьому сумніву не було. Зрозуміла прихований гнів на Ральфа, обурення і бажання відомстити за довгі роки самотності. Ганявся за прекрасними, але ілюзорними веселками — ось чим займався Ральф де Брикасар, тож із якого дива вона даруватиме йому найпрекраснішу веселку у світі — свого сина? Нехай залишається сам. Нехай страждає, так і не дізнавшись.

Задзвонив телефон — міжміський дзвінок; Меґі спочатку слухала, лежачи на канапці, а потім, здогадавшись, що Фіони поблизу немає, неохоче підвелася і взяла слухавку.

— Місіс Фіону Клірі, будь ласка, — сказав чоловічий голос.

Меґі гукнула Фіону, та підійшла й взяла слухавку.

— Фіона Клірі слухає, — сказала вона, а потім замовкла, слухаючи, і її обличчя поступово змінилося й пополотніло так, як і у дні після загибелі Педді та Стюарта. Воно зібгалося і стало нещасним. — Дякую, — відповіла вона і поклала слухавку.

— Що таке, мамо?

— Френка випустили з в’язниці. Він прибуде сьогодні вечірнім поштовим потягом. — Поглянувши на годинника, вона додала: — Треба поспішати, вже кілька хвилин на другу.

— Дозволь мені поїхати з тобою, — запропонувала Меґі. Її сповнило щастям, і вона не помітила материного розчарування, лише відчула, що ця зустріч не стане для Фіони безхмарно-радісною.

— Ні, Меґі, все буде гаразд, я впораюся. Потурбуйся, щоб тут все було нормально, і затримай вечерю до мого повернення.

— Хіба ж це не прекрасно, мамо? Френк повертається додому на Різдво!

— Так, — сказала Фіона. — І справді прекрасно.

* * *

В ці дні ніхто не подорожував поштовим поїздом, якщо була можливість летіти літаком, тому коли поштовик відчмихав від Сіднея до Джилі шістсот миль, висадивши по маленьких містечках купу пасажирів (більшість яких їхали другим класом), йому залишалося позбутися невеличкої жменьки подорожніх.

Начальник станції кивком голови привітався з місіс Фіоною Клірі, але навіть і думки не мав про те, щоб почати з нею розмову. Він провів її поглядом, поки вона спускалася дерев’яним місточком, що вивищувався над коліями, і залишив її самотньо й непорушно стояти на платформі. «Ти диви яка стильна підстаркувата дівка, — подумав він, — сучасне плаття й капелюх, туфлі на високих підборах. І досі гарна фігура, та й зморщок на лиці небагато для такого віку; одразу видно, що дружини заможних тваринників живуть, як у Бога за пазухою».

Тому зовнішньо Френк упізнав матір швидше, аніж вона його, хоча серце безпомилково вказало їй на сина. Йому було п’ятдесят два роки, і за час відсутності він із молодика перетворився на зрілого чоловіка. Чоловік, що стояв на станційній платформі в променях призахідного сонця, був худий, мов примара, і страшенно блідий. Коротко стрижений, невисокий на зріст, у безформному одязі, що висів на фігурі, але не міг приховати чималу силу, він стояв, а його красиві руки міцно стискали криси сірої повстяної шляпи. Френк не горбився, на вигляд був не хворий, він просто стояв, безпорадно мнучи в руках отого капелюха, і начебто не чекав, що хтось зустрічатиме його, бо не знав, що робити далі.

Тримаючи себе в руках, Фіона швидко пройшла платформою.

— Привіт, Френку, — сказала вона.

Він підняв очі, що колись спалахували вогнем, а тепер дивилися на неї з обличчя чоловіка, що помітно постарів. То були не Френкові очі. Якісь виснажені, сповнені терплячості й страшенної втоми. Та коли вони увібрали в себе постать Фіони, в них з’явився надзвичайний вираз, то був вираз умирущого — пораненого й безпорадного, який благав допомоги.

— Ой, Френку! — скрикнула вона і, обійнявши його, стала чукикати його голову на своєму плечі. — Все нормально, все гаразд, — лагідно проспівала вона, а потім іще раз ніжно повторила: — Усе гаразд.

* * *

Спочатку він мовчки сидів у авто, але коли «ролс-ройс» вибрався з міста і набрав швидкість, Френк виявив цікавість до світу довкола і визирнув у вікно.

— Все точнісінько таке, як і було, — прошепотів він.

— Ще б пак. Час у цих краях не летить, а повзе.

Гуркочучи на дошках, вони переїхали дерев’яний місток над тоненьким багнистим рівчаком, вздовж якого росли плакучі верби; дно здебільшого пересохло, оголивши сплутане коріння, пересипане гравієм, де-не-де в ньому стояли коричневі від багнюки калюжі, а на кам’янистих пустирях повсюди росли

1 ... 155 156 157 ... 210
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що співають у терні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, що співають у терні"