Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Це нічого не означає, – гнівно процідив крізь зуби Ойхільд.

– Там, у залі, висить ще один малюнок, де я верхи на Тіні Мороку. Як ти думаєш, дитина, яка ніколи у житті не бачила химерних єдинорогів, може намалювати їх? А ось ті два, які у Васі з Ліком? Хочеш сказати, що він десь бачив Треклятого з Гедеоном? Чи не в тітчиній таверні бува?

Альгін здригнувся, немов на плечі опустився батіг, і зблід. Запанувала тиша.

– Та як ви не розумієте, що в мого брата прокинувся дар! Дар! У нього головні болі після того, як він закінчує малювати. Які вам ще потрібні докази?! – я обурилася.

– Це правда? – Герман перестав жувати, відсунув тарілку і витріщився на Єрошку.

Той кивнув і потягнувся за пирогом.

– Голова дуже сильно болить. Так сильно, немов обручем для діжки стягують. Але я терплю... поки можу, – Єрошка відкусив пів пирога з вишнями.

– А коли починаєш малювати, де це народжується? – запитав Альгін. – Тут? – він поклав долоню собі на груди. – Тут? – він перемістив її в область сонячного сплетіння. – Або тут? – він торкнувся голови.

Єрошка мотнув головою – ні, відсунув пиріг і доклав долоньки до скронь, а потім до потилиці, а потім перемістив на маківку.

– Я відчуваю, як у мене вливається світло, ось сюди, – брат погладив себе по маківці. – Потім воно тече сюди, – він поклав долоню на потилицю, – я бачу те, що інші не знають. А тут, – він доторкнувся долоньками скронь, – починає боліти й свербіти всередині, щоб я брав олівці й малював.

– Давно почалося? – Герман не зводив зацікавленого погляду з брата. Той заперечно похитав головою. – В один і той самий час?

– Майже, – пробурмотів Єрошка. – Зазвичай після обіду. Але так було всього п’ять разів.

– П’ять разів і п’ять малюнків, – я обвела поглядом друзів.

Василь із неймовірною цікавістю розглядав малюнки, немов вони говорили йому більше, ніж усім нам. Лікраніель геть забув про їжу – курча він так і тримав зубами періодично гучно ковтаючи слину.

– Коли ми були в Горпини, та сказала, що скоро гряде битва. Страшна битва, велика битва. І що б нам не обіцяли тіні – не ставати на бік темряви. У житті завжди дотримується рівновага. Кому потрібно піти – піде. А кому боги дарували велике право вибору – нехай вибере дорогу світла, – згадав Герман. Вигляд у нього був збентежений.

– А те, що трапиться дорогою – воля Рокнесгер. Але не можна дати почуттям затьмарити розум. Бо все не так, як нам здасться. І великому чоловікові нема про що сумувати. Не йому втручатися в ігри богів. Коли з’явиться той, хто зник багато років тому, битва буде виграна. Бо тільки йому під силу зняти прокляття з меча мечів, – закінчила я. – Відьма знала, що станеться в польоті. Ойхільде, якщо ти справді кохаєш Кхибру, то будеш вірити їй до кінця.

– Це причина, – Василь забрав у Ліка малюнок із в’язнем.

Ельф нарешті відкусив шматок м’яса.

– Але хто це? – з набитим ротом запитав ельф. – Кого вони закували в ланцюги?

– Не знаю, – Вася пошкрябав заросле щетиною підборіддя. – Руто, клич батька з тіткою, вони мають знати, кому твоя бабуся віддала частини амулета.

– Я покличу, – зголосився Шафран. Герман встав і відчинив двері, випускаючи фамільяра назовні.

– А що мені з даром робити? – Єрошка підійняв сумні очі на Геру. – Мені дуже боляче... і... я не хочу вмирати.

– Ти не помреш, Єрошко, не мели дурниць! Ти маг! Розумієш? Маг! – усміхнувся Герман. – Я перед сном зайду до тебе і розповім, як поводитися з джерелом.

Братик задоволено кивнув і розплився в усмішці. До кімнати зайшли занепокоєні тітка з татом.

– Руто? Що сталося? І ти тут? – здивувався батько, побачивши Єрошку.

– Єрофію, пізно вже, йди до себе в кімнату, – ласкаво, але з натиском сказала тітка. І вона має рацію, не потрібно братикові чути наші розмови.

– Геро, я не ляжу спати, поки ти не прийдеш, – у дверях заявив Єрошка.

– Я дотримаюся слова, – Герман був серйозний як ніколи.

Брат пішов і щільно зачинив за собою двері.

– Ось, – простягнув Вася тітці з батею малюнок в’язня. – Ви нікого не впізнаєте?

– Ні, – не глянувши на малюнок, відповів батя.

– Але ви навіть не глянули! – обурився колишній сищик.

– Нема чого мені туди дивитися, хіба мало, що спаде на думку синові. І що, всіх я зобов’язаний знати?

– Бандити забрали в заручники Кхибру. І за допомогою лепрекона вкрали медальйон Рути. Поклик Крові, який нещодавно став Поцілунком Долі. Тепер він у їхніх руках, – промовив, мов відбив язиком кожне слово, Василь.

– Може йтися про години, – Ойхільд йовзав на стільці, придушуючи порив негайно бігти рятувати Кхибру.

– Можна подивитися? – тітка Палажка простягнула руку, їй передали обидва малюнки.

Вони з батею глянули на битву і мало не в один голос ахнули.

– Що? – я підскочила до них.