Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Вони дивилися на старого.

– Це... це... – зблідла тітка.

– Уланьяр Семисильний, наш батько, – похмуро видав батя. – Скільки років не бачив, ще стільки ж міг не нагадувати про себе.

Ох, яка глибока його образа! Він не пробачив йому нічого: ні смерті й понівечених доль мого батька й матері, ні зламаної своєї долі, ні страшної долі тітки Палажки. Я не знаю, наскільки була б глибока моя образа, якби пережила хоч дещицю того горя, яке випало на їхню долю.

– Хто це в’язень? – повторив запитання Василь.

– Зур’д’Хан, – голос батька звучав як із глибокого льоху. Він нервово почухав бороду, немов там була відповідь, а він її намагався дістати назовні. – Я думав, що помилився, коли ти приїхала до нас із Кхиброю…

Я напружилася, боячись пропустити хоч слово.

– Зур’д’Хан – її батько.

Треба було бачити наші витягнуті від подиву обличчя. Так ось що мала на увазі Горпина, коли говорила, що не можна дати почуттям затьмарити розум! І що йому, Ойхільду, великому чоловікові, нема про що сумувати. Кхибра не зі своєї волі пішла на цей крок! Але що за ігри богів? Невже боги готуються до війни? Премудра Бальгензо, не дай цьому здійснитися!

Тітка Палажка стояла похитуючись, біліша за сніг. Герман звільнив їй місце, вона сіла, а батя сперся на спинку стільця.

– Вислухай до кінця, – побачивши мій вираз обличчя, почала тітка Палажка. – Ти могла б через необережність комусь бовкнути, а цей хтось не надав би цьому значення, і розповів комусь іще. Нам було важливо зберегти сімейну таємницю. Не всім потрібно знати, що наш батько живий і здоровий... Коли батько закінчив магічну роботу над артефактом, то сподівався на допомогу бога війни. Якщо над Лартіоною зависне смертельна небезпека, маг не тільки відкриє джерело безмежної енергії, а й допоможе закликати Грамарха, і бог разом з магом знищить ворогів. Ти знаєш хто його насправді зробив? – доторкнулася до моєї руки тітка.

– Дід? – припустила я.

– Дід вдихав у кожну частину артефакту силу і магію. Він дістав усі потрібні камені й метали... – вона пильно подивилася на Лікраніеля, який зіщулився під її поглядом. – Так, Ліку. Твій брат. Скріраніель.

Друзі, вражені новиною, мовчали.

– Чому він? – Лік нервово зім’яв у руках рушник.

– Всьому виною, якщо можна так сказати, його кохання до нашої мами. Ну, і професія.

– Так ви про це знали?! – вирвалося в мене. – Знали про те, що Скріраніель був закоханий у бабусю?

– Звичайно. Рані поважав вибір мами й поступився. Але коли Уланьяр став Семисильним і прийшов до нього по допомогу, він відкинув убік особисте. Для ельфа було честю створити артефакт великому магу, якому немає рівного серед живих.

– А як же Карліан? – не втрималася від запитання я. – Як же архімаг держави? Він же має бути найсильнішим?

– Ні, донечко, наймудрішим, знання якого допомагають зберігати мир... – батько гірко зітхнув.

– Як розділили артефакт? – Вася не дав батькові й тітці Паші зануритися у спогади й роздуми.

– Його розділив батько, – відповів батя. – Рубін у тонкому обідку золота він віддав Аконіті. Зірку – Зур’д’Хану, а нескінченності – Єгору. Коли Єгор загинув, дід забрав частину артефакту собі.

– Але звідки він знає Зур’д’Хана? – моя цікавість взяла гору.

Тітка зітхнула, говорити їй явно не хотілося, але ми не зводили з неї очей.

– Він натрапив на березі моря на вмираючого моряка, Врятував. Дав прихисток і довго виходжував його. Вони здружилися. На жаль, пам’ять моряка забрала стихія.

Тепер зрозуміло чому батько Кхибри не поспішав на острів Дзвінких гір! Він не зі своєї волі їх забув.

– Але зате у Зур’д’Хана виявилися неабиякі магічні здібності, якими той не вмів користуватися. Батько багато чого його навчив. А після віддав Зур’д’Хану зірку Елххі. Він сказав йому, що з часом пам’ять повернеться. Батько посадив Зур’д’Хана на корабель, який лише раз на рік приходить у бухту Семи Стихій. І ось, мабуть цього року пам’ять нарешті повернулася до нього, він згадав Кхибру.

– Отже, Грондер Вікк приходив за амулетом, коли народилася я? – осяяло мене. – Але чому він не забрав його?

– Поки в браті жевріло життя, Грондер Вікк не міг його зняти... Наш батько закрив Єгору очі та забрав амулет, – зітхнув батя.

Я відчула, як ззаду підійшов Герман і поклав теплу долоню на плече, ледь стискаючи його, кажучи, тим самим, що він поруч. А тато продовжував:

– Не знаю, віддав батько другу частину Зур’д’Хану чи ні. Але якщо віддав, то так було потрібно йому… – Він помовчав. – Але Гедеон став заноситися і занадто багато чого хотіти. Так, Альгін... я чув про твого батька. Недарма в корчмі все життя працював, а в столиці... У столиці просто більше чуток про всяке різне.

– Провалитися мені в Марсулу! – вилаявся Ойхільд і стукнув кулаком по столу, від чого підстрибнув посуд. – Альгін, хто твій батько?! Хто він, Маруна його візьми, що дозволяє собі чинити свавілля і виходити сухим із води?!

Альгін зсутулився, немов хотів стати невидимим і до кінця зберегти цю таємницю.