Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Я так думаю, — сказав Гриша, — коли гусак од голоду аж синій, тоді він може бути й політальним, як ото ви кажете, себто літати й перелітати. А відгодуй його по-хазяйськи, набий йому воло галушками або кукурудзою, то й стане волярним, чи як там воно по-вченому.

Одним словом, прес-конференція вдалася на славу — хоч і по Українському телебаченню показуй!

Полагодивши справи в редакції, Гриша подумав, що гріх не скористатися з нагоди, щоб почати здійснювати пораду дядька Зновобрать щодо сільгоспінституту і Недайкаші. Вдома купувати одразу 365 листівок було б не зовсім зручно, а ось тут, в обласному центрі, де тебе ніхто не знає, якнайдоречніше.

Він покотив своїми червоними «Жигулями» (Дашунька для такого урочистого виїзду примусила його сісти в машину!) до поштамту, в залі вибрав за скляною перегородкою найсимпатичнішу дівчину (якраз до неї й черги, до речі, не було), підійшов, привітався і попросив триста шістдесят п’ять листівок.

— Скільки-скільки? — не повірила дівчина.

— Триста шістдесят п’ять.

— Та нащо вам стільки?

— А це вже моя справа.

Дівчина вмить збагнула, що перевищила свої повноваження, і спробувала виправити становище.

— З якими вам сюжетами? Про природу, щось архітектурне чи на історичну тематику?

— Однаково. Аби щоб марка, та й годі.

— В мене стільки й не буде. Я зараз у старшої групи попрошу.

— Просіть, а мені дайте одну, я тим часом напишу.

Поки дівчина бігала і збирала у своїх подруг листівки, Гриша поставив адресу сільгоспінституту і прізвище Недайкаші, вказав свою адресу, тоді написав: «Товаришу Недайкаша, як там моє питання? Левенець». Поки дівчина лічила листівки, тоді давала здачу Гриші, він крутив у руках оту написану, не знаючи, що з нею зробити.

— То ви вже написали? — спитала дівчина. — Давайте я відправлю.

— Я хотів спитати, чи правильно я тут заповнив?

— Правильно, правильно. Стривайте. Левенець. Це хто?

— Я.

— Ви — Левенець?

— Ну, я.

— Не може бути!

— Можу показати паспорт.

— Григорій Васильович Левенець з Веселоярська?

— Та я ж, я! — знітився Гриша, дивуючись і трохи аж лякаючись несподіваної своєї відомості. І це ж ще за день до того, як у газеті з’явиться його стаття про гусей! А що буде потім?

Дівчина зірвалася з стільця, метнулася туди й сюди, Гриша ще й не схаменувся, а вже сипонули на нього цілі кетяги молоденьких працівниць поштамту, а попереду урочисто виступала вродлива літня жінка в синьому платті, несла в руках букет червоних троянд і несла не куди-небудь і не комусь там, а саме до нього і для нього, Григорія Левенця.

— Дорогий Григорію Васильовичу, ми раді вітати вас на нашому поштамті, для нас це висока честь…

І так далі, і аплодисменти, і усмішки, і доброзичливість, так ніби він герой, лауреат або генерал. Ну чудасія!

Гриша щось мимрив, коловся трояндами, горів стотрояндово, не знав, як йому виплутатися. Не за того прийняли! Ще йому не вистачало, щоб попасти в самозванці!

— Ви, мабуть, не… — спробував він пояснювати. — Тут якась помилка…

— Помилка? — здивувалася жінка в синьому. — А хіба ви не Григорій Васильович Левенець?

— Ну! Припустимо.

— А коли так, то ви для нас найдорожча людина!

— Я? Дивно. Ніколи не думав. Чому саме я? За які такі заслуги?

— Для працівників нашої системи сьогодні немає ціннішої людини, дорогий Григорію Васильовичу. Ось погляньте сюди. Це ж ваше прізвище? Ваша адреса?

Гриша повів оком туди, куди показувала жінка, і відчув себе в становищі гусака, якого обскубують дощенту, щоб пустити голим у Африку.

Збоку біля кожного з віконечок у скляній перегородці прикріплені були конверти для взірця, як заповнювати адреси, і на всіх тих конвертах красувалося його, Левенцеве, прізвище, ім’я та по батькові, його адреса, його село, його сільрада, де він тепер був головою!

— Оце — по всій області? — прошепотів Гриша.

— По всій.

— І в нашому районі?

— І в вашому.

— І в Веселоярську?

— І в Веселоярську.

«Ну, гадство! — мало не вигукнув Гриша. — Хто ж це мені таку свиню міг підкласти?» Але довір’я, виявлене йому веселоярівцями, плідне спілкування з багатьма комісіями, відвідини редакції все ж навчили його стриманості, тому він проковтнув слова небажані, а вимовив сумирно:

— Дякую за увагу.

— Бажаємо вам великих трудових успіхів, — сказала жінка.

— Бажаємо! Бажаємо! — засокорили дівчата.

Гриша видобувався з поштамту задки, як Нобелівський лауреат від шведського короля.

Бігом до «Жигулів» і ще швидше до Веселоярська! А там? Хіба що випросити в Педана оту приручену сороку, піти з нею на пошту до Галини Сергіївни і потихеньку направити злодійкувату пташину, щоб викрала капосний взірцевий конверт?

Гай-гай, попри всю потужну роботу мислі, людство за тисячі років винайшло тільки тридцять дві стежки мудрості, а над тими трьома десятками стежок витанцьовує цілих сімдесят два дияволи! Тому часто й не знаєш, чи шукати мудрості, а чи відбиватися від дияволів: Гриша переконався в цьому незабаром по виході газети з його статтею.

Бо саме після тої статті сполошилася темна сила, розізлена невдачею з гусячою комісією (та, мабуть, і з усіма іншими), і повалила на Веселоярськ цілі тучі пасквілів, кляуз, наклепів, і перевіряльники поїхали так густо, що кожні наступні встигали побачити спини попередніх.

Як колись слов’янський бог Перун вигримлював громами наді грішною землею, як повелителі стихій насилали на людей дощі, вітри, морози й спеку, як відьми напускали порчу на корів і людей, так незнаний і зловісний анонім-псевдонім Шпугутькало накликав на Веселоярськ десятки перевіряльників, і не було ради!

І тепер уже не тільки на молодого керівника Левенця, а й на досвідчену Зіньку Федорівну, і на заслуженого пенсіонера Зновобрать, і на всіх веселоярівців, і на самий Веселоярськ.

Перевіряли, чи правда, що Зновобрать, окрім пенсії, одержує ще три зарплати: в сільраді, в колгоспі і в споживкооперації. Чи правда, що в Зіньки Федорівни вже й не одна «Волга», а цілих три: чорна, сіра і зелена? Чи правда, що у Веселоярськ зігнали лікарів з усієї області і тепер там один лікар міряє пульс у хворого на лівій руці, а інший — на правій? Чи правда, що в колгоспі «Дніпро» бурякових комбайнів більше, ніж буряків?

Анонім щоразу звертався до різних інстанцій, вони не могли знати, що хтось уже перевіряв веселоярівців і переконався в наклепництві й брехливості кляузника, і мерщій посилали своїх перевіряльників, щоб теж переконатися, а тим часом пошта несла нові заяви до нових інстанцій про вбивць, які ніколи не вбивали, про любовні зради тих, хто ніколи не зраджував, про привиди, які