Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Так тривало довгі тижні. Ми забули про нудьгу. Ми забули про те, що таке воно взагалі — вільний час чи повноцінний сон. Працювали понад усіх — своїми силами. Де там Центральній столичній лікарні було б до цієї кількості хворих, скалічених, нетямних людей! Я іноді не помічав навіть, коли змінюються день з ніччю, не їв так довго, що живіт не те що буркотів — гарчав, не виходив зі шпиталів надвір довгі години. Щойно ми латали тих, хто прибув, а військові, Шукачі та й прості люди займались їх подальшим розселенням до кінця зими, за якою почнеться переселення на південь, Циркута присилала ще. Ми бралися з новими силами, закасавши рукави, боротись за отримане. За людей.

Нарешті, наприкінці лютого, прийшли останні десять тисяч. З супроводжуючими дарвенхардцями приїхали Чернин, Найдена, їх Спадкоємець Макал, що саме добув службу і от-от мав посісти на троні, та ще Ільдар і Аміра. Хоч я з більшою приємністю поспілкувався б із Величними Горти, ніж з цими двома.

Ми передали їм другий рецепт.

Накрили велику учту.

А тоді, коли вже було неймовірно гамірно та гаряче, ми усі розважались і веселились, як могли, раптом біля дверей тісної трапезної в вежі застави зчинився справжній переполох. Я вже було подумав, що сталося щось жахливе — але люди розступилися і зайшла постать, з ніг до голови присипана снігом. Скинула каптур — і чорні шовкові пасма розсипались по плечах, спадаючи покривалом майже до підлоги. Сніг, топлячись, скрапував з її білосніжного плаща. Щоки розпашілись від морозу, уста пломеніли тим звабливим кораловим, очі блищали. Сьогодні були синіми.

— Я так скучила. Вирішила зробити сюрприз. Здається, саме встигла, — мовила з посмішкою.

Всі підвелись. Я не міг повірити своїм очам. Гаряча хвиля тепла, любові, неймовірної ніжності накрила мене з головою. Я ж тільки вчора отримав листа про те, що в столиці так добре і вона чекає, коли вернусь до неї. А сама в цей час уже була в дорозі на північ.

Так багато людей було в залі. Так тут було курно, чадили лампи й свічки попід стелею. А ми дивились одне на одного.

Рівно до миті, як з-за спини Смоляни раптом не вийшла Жадана, про яку я геть забув, яка стерлась з моєї пам’яті, яка узагалі в усій нашій історії була дуже другорядним персонажем...

Який раптом став одним із ключових, перерізавши Стожару, що нічого не підозрював, горло.

Смоляна впала.

Я закричав.

Закричав і впав увесь світ.

З тієї миті Патрія була приречена.

Мине час і частинки мозаїки стануть на свої місця. Мине час і я дізнаюсь про все. Чи майже про все.

Про найважливіше — так, дізнаюсь. Про те, як. Але не про те, — чому.

Чому саме Смоляна? Чому? Чому не хтось інший? Чому не я тоді там стояв? Бо ж Жадані було просто треба, аби хтось став біля входу. Чому я не поспішив одразу назустріч, не обійняв, прикриваючи своїм тілом, не врятував? Чому навіть не одразу зумів пробратися до неї в усій тій катавасії, що вибухнула навколо?

А потім я впав в калюжу крові. Світане, вона була такою великою, так стрімко розливалася, так невпинно цебеніла, заливаючи все: мої руки, білий плащ Смоляни, її розкішне волосся, підлогу, чоботи, що хлюпали в ній підошвами, коли усі раптом кудись побігли. Заливала білі безвольні руки і перстень із патрійським гравіюванням на безіменному пальчику правиці. А я кричав. Кричав і плакав, і не міг зупинитись, і притискав її до себе, і колихав, і думав: як же це? Чому? Чому вона? Чому ми навіть не мали змоги попрощатись?

Вже потім частинки мозаїки стануть на свої місця. Мине час і я дізнаюсь про усе. Чи майже про усе. Про те, як.

Жадана була другорядним персонажем нашої історії. Якби не сталося непередбачуваного — її ім’я з’явилось би на сторінках історичних книг аж після їх із Макалом одруження. Хоча навряд чи Жадана прагнула зберігати йому вірність — у неї було дуже багато коханців.

Та завагітніла вона від одного. І зрозумівши це, не позбулась своєї незапланованої, передвесільної ваготи.

Циркута знала про Патрію дуже багато. Вочевидь, знала й про те, що Стожара може впокорити чи навіть убити тільки інший Стожар. Може, вони знали історію про Горислава чи якось інакше дійшли цієї думки. Але Жадана завдяки цьому зробила ще один висновок. Ще одне припущення.

Бо відчувши свою вагітність, відчула й те, що дитину носить незвичайну. Іноді, дуже рідко, але й патрійські матері, виношуючи дітей, яким було призначене неймовірне покликання, відчували це, ще коли дитина була в лоні.

І вона зробила припущення.