Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

Купер зробив самого Натанієля Бумпо противником цих заходів, хоч той і належить до білих. Як вірно постеріг Оноре де Бальзак, у Купера Бумпо — «глибокомеланхолійний», «напівдикий, напівцивілізований». Купер торкається теми індійців і їхніх взаємин з білими і в трилогії на захист земельної ренти, написаній у формі родинної хроніки Літтлпейджа. Це романи: «Чортів палець» (1845), «Землемір» (1845) і «Червоношкірі» (1846). Купер, обороняючи природу Америки й індійців як дітей природи від наступу капіталізму, однак обстоює велику земельну власність як підставу цивілізації, в умовах якої він сам був вихований. Купер змальовує індійців з явною тенденційністю патріота Сполучених Штатів. Він ділить їх на союзників та противників янкі. До перших у нього симпатії, до других, які допомагають французьким колонізаторам, — явна неприязнь. Янкі у нього мудріші й гуманніші до індійців, аніж французи. Це, безперечно, характеризує слабку сторону романів Купера.

Пізніший американський романтик Генрі-Уодсуорт Лонгфелло (1807–1882) хотів створити американський епос, відмінний од європейського. Змістом такого епосу, за його задумом, мав бути фольклор племені ірокезів. Найвидатнішим пам'ятником цього епосу стала його поема «Пісня про Гайавату» (1855). Лонгфелло, наслідуючи Ірокезький фольклор, ідилічним тоном розповідає про індійців перед та під час появи перших європейських колонізаторів на індійських землях. Поет-учений оспівує приєднання «ідолян-індійців» до «християнської цивілізації», яку несуть, мов великі святоші, білі гості. Напівлегендарний Гайавата, герой поеми, ірокез XV століття, закликає своїх земляків гостинно прийняти «старших білих братів». Наскільки «ідилічні» були відносини між колонізаторами та їхніми «молодшими братами» — індійцями, свідчить безстороння історія, небезпідставно звинувачуючи «старших братів» у добре організованому розбої й винищуванні майже беззбройних людей.

Зовсім інші ноти звучать у романах англійського письменника Томаса-Майна Ріда (1818–1883), ірландця з походження й виразно окресленого ірландського патріота. Майна Ріда цілком справедливо можна вважати об'єктивним критиком американського колоніалізму і його практичної діяльності в індійському питанні. Як учасник американо-іспанської війни 1846–1848 років, письменник був свідком невпинної боротьби індійців з колонізаторами. Тому й присвятив він ряд своїх творів зображенню цього народу. Поруч з цікавими пригодами Майн Рід змалював у своїх романах («Мисливець за скальпами», «Білий вождь», «Квартеронка», «Оцеола, вождь семінолів», «Вершник без голови») чудові постаті волелюбних і сміливих індійців. Особливо треба відзначити роман «Оцеола, вождь семінолів». У ньому розповідається про події 30-х і початку 40-х років минулого століття на Флоріді, де Сполучені Штати Америки вели рішучий наступ на плем'я семінолів, на чолі якого тоді був вождь Оцеола. Зрада деяких старійшин племені, прийняття ними кабальних умов уряду США допомогли колонізаторам добитися успіхів. Але на ці умови не пристав Оцеола, вождь племені. Він продовжував боротьбу, і колонізатори перемогли лише тоді, коли їм пошпетило заманити Оцеолу для так званих «переговорів». Давши лицемірні гарантії особистої безпеки, вони схопили Оцеолу й кинули до в'язниці, де він і помер.

В романі «Оцеола, вождь семінолів» Майн Рід виступив не тільки як обвинувач Сполучених Штатів Америки, а й як ірландський патріот, обвинувач англійського уряду і його політики в Ірландії.

Цій же події присвятив свій вірш «Оцеола» (1890) великий американський поет-демократ Уолт Уїтмен (1819–1892), який був щирим другом поневолених індійців і негрів.

Можна було б назвати ще багато творів художньої літератури, присвячених темі американських індійців. Але тема ця ще далеко не вичерпана. Над нею працюють і письменники нашого часу.

Лізелотта Вельскопф-Генріх у романі «Сини Великої Ведмедиці» поставила собі завдання по-новому висвітлити питання взаємин між американськими індійцями та білими колонізаторами й потомками тих і других. Письменниця прагне американського індійця «відкрити для нас, зрозуміти його сувору внутрішню й зовнішню боротьбу, простежити за нею». І це їй вдалося. З позицій марксизму, в популярній формі Лізелотта Вельскопф зображує події 1878 року. Її роман можна розглядати як до певної міри історичний, бо в ньому аналізуються важливі процеси епохи запеклої боротьби індійців за свободу в часи примусового поселення їх у резервації. Правда, з історичних осіб у романі лише епізодично згаданий індійський вождь Відпочиваючий Бізон, інші персонажі — результат творчого вимислу автора за аналогією до характерних історичних осіб тих часів. Розповідаючи про події 1878 року на території штатів Кентуккі та Міннесота, в басейні великих рік Міссісіпі та Міссурі, письменниця зосереджує увагу читачів навколо долі племені тетон-дакота, що змушене було посуватися під натиском інших племен, у свою чергу відтиснутих білими, далі на захід, на гірші землі, аж поки дакотів не поселили примусово в резервацію, звідки вони тікають у Канаду.

Головне і часом єдине джерело існування індійців, полювання на бізонів, іноді спричинялось до воєн між окремими племенами, чим користувались колонізатори, які тіснили усіх індійців на пустельні землі американського Заходу. Індійці, що займалися землеробством, під натиском хижих колонізаторів також були змушені покинути свої землі, переселитись у західні прерії і там вести кочовий спосіб життя, полюючи на бізонів.

Епоха грюндерства після закінчення громадянської війни 1861–1865 років викликала піднесення промисловості, побудову нових шляхів, більш удосконалених, ніж попередні. З'явилася Тихоокеанська залізниця, збудована коштом акціонерного товариства. На вимогу Тихоокеанського акціонерного товариства уряд змусив індійські племена, що жили поблизу залізниці, покинути обжиті ними землі. Крім того, як постеріг один з персонажів роману Адамс, «уже давненько не видно жодного бізона, бо, мабуть, усіх розігнала Тихоокеанська залізниця».

Промисловий розвиток країни і в тому числі побудування цієї залізниці зачепили своїм економічним впливом також і частину білих землеробів, потомків піонерів. Вони раніше вільно займали собі родючі землі, вирубували ліси, орали степову цілину. Але їхні землі, добре оброблені й придатні для ведення культурного землеробства, конфіскував уряд, передавши їх акціонерному товариству. Трудівники-хлібороби потрапляли в кабальні умови землекористування, бо цілком залежали від цих товариств і змушені були нерідко зовсім залишати оброблену землю, не одержавши матеріальної компенсації. В романі це показано на прикладі недавнього фермера Адамса, доля якого була майже такою ж, як і доля червоношкірого, хоч батько його спершу вважав себе вищим за індійців і цілковито схвалював політику уряду, поки вона не торкнулась його самого. Він заплатив за землю дакотам, але після видання закону «Про поселення» повинен був купувати її ще раз, але вже у держави. Державу ж представляло акціонерне товариство, яке купило землю у держави й тепер перепродувало з надвишкою тим же фермерам, що досі володіли нею. Не маючи змоги заплатити за землю ще раз, Адамс покинув її й пішов шукати іншої роботи.

Лізелотта Вельскопф-Генріх зачепила