Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

нового шляху в Індію, поплив з Європи на захід. Він був упевнений, що приїде в Індію зі сходу, і не знав, що на його шляху лежить великий континент, доти невідомий. Тому й група Антільських островів, на яку натрапив Колумб, і досі зветься Вест-Індією, тобто Західною Індією. Відтоді первісні жителі Америки й стали зватися американськими індійцями, хоча вони нічого спільного не мають з індійцями, що населяють Індію — велику країну Азії. Згідно з останніми досить імовірними науковими гіпотезами, Америка з давніх-давен заселена вихідцями з Азії, які переселилися туди ще тоді, коли Америка з'єднувалася з Азією.

Нині переважна більшість американських індійців живе в країнах Латинської Америки. Компактні групи їх живуть у Мексіці, Чілі; а в Гватемалі, Перу, Болівії й Еквадорі вони становлять основну частину населення. Історія свідчить, що саме територію Латинської Америки населяли племена індійців, які ще задовго до приходу європейських завойовників мали оригінальну і на той час високу культуру. Це племена ацтеків у сучасній Мексіці, інків у сучасному Перу, майя — на півострові Юкатан, у південно-східній Мексіці, Гватемалі й Гондурасі. Ацтеки та інки з часом були підкорені іспанськими конквістадорами. Фрідріх Енгельс у своїй праці «Походження сім'ї, приватної власності й держави» писав про згубність появи європейських колонізаторів для культури індійців; у ацтеків, як він зазначав, «іспанське завоювання обірвало всякий дальший самостійний розвиток»[20].

Високу культуру розвинули й племена майя — найстійкіші з усіх тогочасних племен в обороні своєї незалежності. Завойовники не могли їх підкорити протягом півтораста років (1527–1697).

За переписом 1947 року, індійців племені майя нараховується понад два мільйони чоловік. Якщо в Латинській Америці незначна кількість індійців ще збереглася, то в Сполучених Штатах і в Канаді європейська колонізація за чотири століття фактично майже повністю знищила їх. Це було або фізичне винищення зброєю, або вимирання від алкоголю і хвороб, занесених колонізаторами, або асиміляція індійців з іншими європейськими народами. Жалюгідні рештки їх (щось біля трьохсот тисяч чоловік) були загнані в так звані резервації, створені урядом Сполучених Штатів Америки на малопридатних для життя землях.

Оскільки індійці чинили сильний опір намаганням колонізаторів повернути їх у рабство й примусити працювати на плантаціях, плантатори ще з XVI століття почали привозити в Америку негрів з різних країн Африки. Відомо, що вперше негрів привезли на острів Сан-Домінго в 1502 році. Винищувати рабів-негрів було явно невигідно для плантаторів. Зате вони повною мірою застосували геноцид до «червоношкірих», як називали американських індійців за червонястий відтінок шкіри. Це й призвело до того, що тепер загальна кількість індійців становить лише половину тієї, яка була наприкінці XV століття.

Мільйони безземельних переселенців з Європи в Америку бачили там, як писав Карл Маркс, «обітовану землю». На цій «обітованій землі» панували колонізатори. Вони, вважаючи себе повними господарями, відтісняли корінне населення все далі й далі на захід, за так званий фронтир (кордон), або просто винищували. Це нагадує програму завоювання «життєвого простору», яку намагалися здійснити німецькі фашисти у середині нашого століття. То була програма колонізаторів, що нею керувалися урядові кола Сполучених Штатів Америки, хоч і лицемірно проголошували волелюбні, демократичні декларації.

Великим лихом індійців була відсутність такої зброї, якою володіли завойовники, та відсутність єдності, хоч кількісно вони у перші часи після відкриття Америки переважали колонізаторів. Філологи нараховують понад сто двадцять груп індійських діалектів, а це означає, що не менше було й окремих племен. Ці племена часто ворогували поміж собою за володіння пасовищами та просторами для полювання, нерідко виступали на боці війська тієї чи іншої європейської країни-поневолювачки проти своїх же земляків. Отим розбратом, тією неорганізованістю і скористалися колонізатори на шкоду для всіх індійців. Це дуже стара тактика, відома ще з часів стародавнього Риму: «Divide et impera»[21]. Саме її застосовують сучасні імперіалісти у країнах, що або вже визволилися від колоніального ярма, або ще борються за свободу і повну незалежність.

Інтерес до життя й побуту американських індійців виник у літературі ще у європейських поселенців в Америці в XVII столітті. Так, наприклад, капітан Джон Сміт опублікував у 1624 році книгу «Загальна історія Вірджінії й Нової Англії», де описує історію взаємовідносин білих з індійцями, посилаючись на особистий досвід і спостереження.

В історичній послідовності слід згадати англійського письменника-просвітителя XVIII століття Данієля Дефо (1661–1731), що уперше в англійській і взагалі європейській літературі змалював образ американського індійця П'ятниці у пригодницькому романі «Робінзон Крузо» (1719) як об'єкт цивілізаторського впливу з боку європейця-колонізатора Робінзона Крузо.

Трохи пізніше французький романтик Франсуа-Рене Шатобріан (1768–1848), побувавши в Америці, виступив з романтичними поемами у прозі — «Атала» (1801) і «Рене» (1802); пізніше він включив їх у повість «Натчези» (1826). Але Шатобріан віддав аж надто велику данину екзотиці та романтичному коханню героїв, отож у «Натчезах» читач мало побачив справжнього життя індійців з племені натчезів.

Американські романтики першої половини XIX століття також шукали натхнення в цілинних лісах і преріях Америки, у вдачі та звичаях індійців, що ще довго залишалися «людьми в природі», як назвав їх Жан-Жак Руссо. Цим письменникам пощастило не тільки полонити читача романтизацією цієї американської цілини, а й досить критично показати зворотний бік насаджуваної серед індійців «цивілізації». Так, наприклад, Вашінгтон Ірвінг (1783–1859) у гумористичній «Історії Нью-Йорка» (1809) гостроіронічно оцінює згубну роль колонізаторів у житті й долі індійців. У книзі «Асторія» (1836) Ірвінг, торкаючись факту швидкого вимирання індійців, також суворо ганьбить хижацькі методи загарбання землі колонізаторами й їхнє жорстоке поводження з індійцями.

Найширше життя індійців змалював Джемс-Фенімор Купер (1789–1851). Цій темі він присвятив відому серію романів про «Шкіряну панчоху», в яку входять: «Піонери» (1823), «Останній з могікан» (1826), «Прерія» (1827), «Слідопит» (1840) і «Звіробій» (1841). Сюжетна лінія цієї пенталогії розвивається, правда, в іншій послідовності, ніж хронологія їх виходу в світ, і охоплює п'ять періодів у житті центрального її героя Натанієля Бумпо протягом другої половини XVIII і початку XIX століття. Взявши собі за прототип реального мисливця Данієля Буна, друга індійців і хороброго вояка, Купер через його світосприймання піддає критиці буржуазну цивілізацію і заходи буржуазного суспільства, спрямовані на промислове, прозаїчне освоєння цілинної природи і підкорення волелюбних індійців.