Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Бабця ще є? — спитав.

— Пішла…

— Шкода! Я ще не закінчив проповіді. Може, покличеш маму?

Але маму кликати не треба було, вже стояла у дворі, заклавши руки під хвартуха.

— Щось од мене хотів? — спитала вона тоненько й добродушно.

— Хотів, щоб подивилася, чи «красіво», — так само тоненько проказав татко, він і над мамою насміхався, але гумор у тієї був твердо на нулю, і вона його не помічала.

— Хіба не все’дно, красіво чи не красіво? Аби стояло і телевізор работав.

— Он воно, падіння моралі й відчуття краси в народі! — проголосив татко. — Одна з ознак занепалого суспільства. Простолюдин тратить морально-культурний комплекс, закріплений у віках, оголюючи себе для сприйняття нової цивілізації. Але цивілізації нема, а є тільки її видимість. Правильно я кажу?

— Не було де тобі напитися, що таке верзеш, — все ще добродушно сказала мама. — Але коли хочеться: мели, язичку, кашка буде!

Але мені здавалося, власне, не здавалося, а здається тепер, коли я вже майже дорослий, що татко промовляв оці речі не так для бабці й мами, бо ні до чого це їм було, а таки для мене, малого; чомусь він вірив, що я, хоч малий і нерозумний, хоч із мізерним тілом і читаю ще книжки таки дитячі, і тільки часом беруся за дорослі, таки маю його просторікування збагнути; зрештою, тепер мені здається, що він весь час читав мені морально-етичну проповідь, але не у формі нудної нотації чи у тій формі, як учать кота не гадити в хаті, тобто товчуть носом у ту гидь, а у формі отакої гри, ніби він жартує, ніби він п’яний (адже п’яному дозволяється казати й те, що тверезому не годиться); вважаю так тому, бо ті його слова напрочуд чіпко засіли мені в пам’яті; очевидно, він таки серйозно боявся, щоб на мене не вплинули жінки з їхньою постійною мімікричною колотнечею.

Тим часом татко повторив і мамі свого монолога, що телевізійна антена — то хрест диявола: чи для того, щоб я твердіше його запам’ятав, чи тому, що цей монолог таткові подобався самому. Мама повернулася до мене, обличчя її було стурбоване.

— То це, може, він не тільки яблучне дув? — спитала тихо. — Не бачив?

Не бачив, а коли б і бачив, то татка все одно не видав би.

— Бабця виходила дивитися? — не без насолоди спитала мама.

— Ну, да, — сказав я, — татко, по-моєму, досить голосно говорить.

— Шо, не наравиться їй? — спитала так само задоволено.

— Нє, чого ж, — мовив я, цього разу захищаючи бабцю. — Боялася, щоб татко з даху не звалився.

На цей резон мама клюнула безвідмовно, злякано зирнула, як героїчно татко кріпить хреста диявола, і скрикнула:

— Не дуже розхитуйся, а то не доведи Господь…

— Стану журавлем і полечу у вирій? — спитав татко і замахав руками як крильми: в одній руці в нього був молоток, а в другій — коробочка з цвяхами. Я засміявся, татко і цю штуку адресував мені.

— Може б, ти поставив другим разом? — запропонувала мама, очевидно, я її налякав, бо загалом турбот про таткове здоров’я вона виявляла мало.

— Чорт не вхватить, — сказав татко. — А чому? Бо я йому службу справляю, коли ставлю на цю обитель ще одного диявольського хреста. Чи помітили ви, народ (народ — це, очевидно я з мамою): чим більше стримить над хатами й будинками таких хрестів, тим лютіші стають люди, тим більше сварок і колотнечі, а сусіди люті стають поміж себе вороги? Отже, що означає два хрести? А те, що в цьому домі буде вдвічі більше сварок і колотнечі. Правильно кажу?

— По-моєму, крім яблучного, він пив іще й чорнило, — сказала мама. — Я тобі не треба? — гукнула таткові тоненько.

— Глянь, чи буде «красіво», — сказав тим-таки тоненьким голоском татко.

— Оце охота тобі жартувать, нема в мене для того часу! — мама таки вловила, що татко з неї підсміюється. Ображено звела горішню губу, і від того її вуста стали сердечком. Пішла геть, та це й треба було зробити, бо з кватирки (вікна у нас після баби Ганиного вторгнення не відкривалися, баба боялася застудитися, а сморід їй не заважав, бо то був її власний сморід) почувся чи то крик, чи рев, як казав татко, єрихонської труби — баба Ганя гукала маму.

— Ой лишенько! — сплеснула та руками. — Баба знову обробилася!

Побігла чимдуж у хату, ніби могла тому запобігти, а татко лунко забивши в дах цвяха, печально роззирнувся навколо.

— Comedia de finita![1] — сказав він. — Публіка покидає театр, хоч актори ще на кону. Залишився тільки один глядач, але й той, здається, спить. Ти не спиш, o bel esprit?[2]

— Нє, — сказав я. — Але я ніяка не белеспра/

— Ну, ясно, — сказав татко. — Белеспра — це я. Але з тієї нещасної породи, які самі сміються з власних жартів, бо ті для публіки не завжди доступні.

І мені стало жаль татка. Жаль, що він єдиний розумний серед нас, дурних, і єдиний добрий між нас, недобрих, бо хто його розум і добросердність оцінить, коли ніхто таких високих якостей не сприймає і не розуміє. Для чого він мече перла перед нами, малими, котрі в нікчемних клопотах потопають, думав я, а може, й не міг тоді ще так складно думати — адже його перла все одно падають у болото. Болото наших нікчемних пристрастей, он вони