Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

Біля широких подвійних дверей комори він помітив дві порожні бляшанки пепсі та скоринку від сендвіча. У колишні часи чайки давно б усе підчистили, та часи змінились, і, безперечно, птахи звикли до багатшої поживи. Ларрі копнув недоїдок, а тоді — бляшанку.

Сержанте Бріґґз, негайно відвезіть це до криміналістів. Здається, наш убивця врешті дав маху.

Біжу-біжу, інспекторе Андервуд. Яке щастя, що Скотленд-Ярд вирішив надіслати вас до Кугутвілля.

То пусте, сержанте. Я лиш виконую свою роботу.

Ларрі зайшов досередини. Там було темно й душно. Угорі чулося тихе тріпотіння ластівчаних крил. Солодко пахло сіном. Стійла стояли пусткою — хазяї випустили тварин. Може, деякі з них і сконали від супергрипу, та краще їм померти ситими на свободі, аніж у загорожі й від голоду.

Сержанте, занотуйте це для патологоанатома.

Атож, інспекторе Андервуд.

Він зиркнув на підлогу й побачив якусь обгортку. Нагнувся, підняв. Колись усередині лежав шоколадний батончик «Пейдей». Може, яйця в того маляра й міцні, а от смаку йому бракувало: «Пейдей» полюбити можна, та спершу треба на сонці перегрітися.

До другого поверху вели сходинки, прибиті до однієї з опорних балок. Ларрі був увесь масний від поту й не знав, нащо він узагалі сюди приперся, але все одно поліз угору. По центру звичайні сходи вели на дах. Їх вкривали плями білої фарби. Ларрі повільно рушив до них, роззираючись увсібіч — раптом тут повно щурів?

Сержанте, здається, ми натрапили на ще одну знахідку.

Побий мене грім, інспекторе. Ваші дедуктивні здібності перевершують тільки ваша врода та довжина репродуктивного органа.

Пусте, сержанте, пусте.

Він видерся на горище. Там стояло справжнє пекло, і Ларрі подумалося, що, якби Френсіс із Гарольдом лишили фарбу тут, комора б перетворилася на попіл іще тиждень тому. Вікна були брудні й завішені гірляндами павутиння, та, без сумніву, самі павуки дали дуба ще за часів президентства Джеральда Форда. Одне з вікон було прочинене, і, коли Ларрі висунув у нього голову, перед його очима відкрилася сільська панорама, від якої перехоплювало подих.

Ця сторона комори виходила на схід, і з такої висоти огидні крамниці здавалися дрібним придорожнім сміттям. За трасою виднівся величний океан, чиї води акуратно половинив хвилеріз, що виступав із північного боку гавані. Краєвид мав вигляд олійної картини — літо в розповні, зелене й золотаве, закутане в післяобіднє марево. У повітрі чувся запах солі та морської води. Ларрі опустив очі й побачив скат даху з білим написом — з такої точки він читався догори дриґом.

Від самої думки про те, щоб плазувати цим дахом, так високо над землею, йому скрутило кишки на баранячий ріг. І було зрозуміло, що той парубок не написав би імені дівчини, якби не звісив ноги із самого краю.

Сержанте, нащо він завдав собі такого клопоту? На мою думку, усі ми маємо замислитися над цим питанням.

Як скажете, інспекторе Андервуд.

Ларрі повільно спустився зі сходів, уважно дивлячись собі під ноги. Не час ламати кістки. Унизу йому впала в око ще одна річ — на одній з опорних балок було щось вирізано. Біла деревина разюче контрастувала з навколишніми пилом і темрявою. Ларрі підійшов до бруса, придивився до різьблення, тоді зачудовано провів по ньому пучкою. Тільки подумати: інша людина вирізала це того дня, коли вони з Ритою мандрували на північ. Він знову провів нігтем по світлих літерах.

У сердечку. Зі стрілою.

Гадаю, сержанте, цей парубок закохався.

— Молодець, Гарольде, — сказав Ларрі й вийшов із комори.

———

Мотосалон у Веллсі належав «Хонді», і з того, як стояли мотоцикли у виставковій залі, Ларрі зробив висновок, що бракує двох байків. Та він більше пишався іншою знахідкою — біля сміттєвого кошика лежала зіжмакана обгортка. Від шоколадки «Пейдей». Скидалося на те, що хтось (певне, закоханий Гарольд Лодер) тут жував ласощі, поки вирішував, які мотоцикли найкраще підійдуть йому та його пасії. А коли доїв, скрутив обгортку кулькою та пожбурив її в кошик. І промазав.

Надін сказала, що його здогади доволі цікаві, та її вони так не захоплювали. Вона роздивлялася мотоцикли — їй кортіло чкурнути до Вермонту. Джо сидів, звісивши ноги з подіуму, грав на «Ґібсоні» та задоволено пугукав.

— Слухай, Надін, — звернувся до неї Ларрі, — зараз уже п’ята година. До завтра вирушати немає жодного сенсу.

— Та стемніє ж лише за три години! Ми ж не можемо сидіти склавши руки! Можемо з ними зовсім розминутися!

— Розминемося — так і буде, — сказав він. — Гарольд Лодер лишив нам указівки. Написав навіть, якою дорогою їхати. Якщо вони рушать кудись, він, певне, вчинить так само.

— Але ж…

— Знаю, тобі свербить рушити в путь, — мовив Ларрі й узяв її за плечі. Він відчував, як у нутрі просинається стара нетерплячка, і примусив себе взяти її під контроль. — Та ти ще ніколи не їздила на таких штуках.

— Але ж я вмію їздити на велосипеді. І я ж казала, що знаю, як користуватися зчепленням. Ларрі, будь ласка. Якщо не марнуватимемо часу, то сьогодні зможемо заночувати вже в Нью-Гемпширі, а до завтрашнього вечора будемо вже на півдорозі до епідемцентру. Ми…

— Та чорт забирай, мотоцикл — не велосипед! — вибухнув він.

Гітара змовкла. Ларрі побачив, що Джо озирнувся на них — у його примружених очах одразу ж зринула недовіра. «Господи. Умію ж я поводитися з людьми», — подумав Ларрі та ще більше розізлився.

— Ти робиш мені боляче, — тихо сказала Надін.

Він опустив погляд і побачив, що його пальці вгрузли в м’яку плоть її плечей, і його гнів зринув, лишивши по собі тупий сором.

— Пробач, — мовив Ларрі.

Джо й досі дивився на нього, і Ларрі усвідомив, що він щойно втратив половину заробленої довіри. А то й більше. Надін щось сказала.

— Я не розчув.

— Кажу, поясни, чому мотоцикл — не велосипед.

Першим імпульсом було заволати до неї: «Якщо така розумна, ну ж бо, покатайся! Спробуй, як воно — дивитися на світ скрученою головою!» Та Ларрі опанував себе. Певно, у ньому щойно зневірився не лише Джо, а й він сам. Може, він і вийшов на тому боці, та дещиця його старої, дитячої натури вийшла разом із ним