Читати книгу - "Смерть у Києві"

Сутички, чвари; бігали князі, метушилися; дріб'язок, нікчемність, ганьба. Згодом історик зневажливо відзначить, що битви удільних усобиць, які гриміли в нашій історії, маловажні для розуму і не багаті ні думкою для філософа, ані красотами для живописця.

А Юрій Довга Рука змушений був стратити ціле своє життя в тих малозначних сутичках і чварах, вперто проносячи крізь них головну мету й думку свою, тепер же, коли здійснилося задумане, мав знову занурюватися в те, з чого виривався всіма силами своєї душі.

Ізяслав покликав на поміч собі польського й чеського князів, угорського короля, посилав старого князя В'ячеслава, щоб пішов і сів у Київ, прогнавши молодшого за себе Юрія, інакше погрожував попалити В'ячеславову волость. Добрий В'ячеслав з плачем благав Юрія: „Прийди, порятуй від племінника!“ Долгорукий послав на захід синів з дружинами, тоді довелося йти самому. Стояв шість тижнів під Луцьком, уникаючи кровопролиття, покликав на поміч Володимира Галицького, змусив Ізяслава цілувати хрест про мир, тоді забрав з собою свого брата В'ячеслава, повернувся до Києва, сподіваючись на мир. Та Ізяслав, ще й губи йому не обсохли після цілування хреста, знов зібрав невдоволених бояр, пішов слідом за Юрієм, кинувся аж до чорних клобуків, знов став намовляти їхнього хана Кунтувдія виступити разом проти Долгорукого.

Осінь, зима, нова весна. З голодного року — в голодний рік. До нового хліба ще далеко, а годувати Київ треба. Тяжко прогодувати ворога, але друга так само тяжко. У Києві шепоти, збіговиська, темні ходіння, щось готується, щось зріє, загрозливість літає в повітрі; нечутно відчиняються ворота боярських дворів, не вгаває шамотіння на дворі у Войтишича, з монастиря святого Феодора виходять один за одним святі та божі ченці, спускаються на Поділ, розтікаються по всіх усюдах, зітхають, ллють сльози в найнужденніших хижах і землянках. Над ким ллють ті сльози? Не такого князя гідні людове. Влада так само, як Бог, це завжди зусилля. Чи ж може мати владу чоловік пустий, бездіяльний, нездобичливий? Бачить лиш прислужників, не бачить народу свого.

— Хто ж то, — скалили очі кияни. — Ізяслав? Той заволодівав не самою владою, а й свободою, а Долгорукий — князь справжній. Великий князь.

Всі великі князі вмерли. Так велося завжди. Живі не належали до великих, не могли бути великими. Боги й володарі великі лиш тоді, коли мертві. Те ж, що не велике, може бути зневажене й відкинуте.

– І тоді знов прийде Ізяслав, а з ним поналазить повен Київ бояр, і всі з великими бородами і зашмаркані? Нам же любі суздальці Юрієві, молоді та гожі, та добрі, як янголи.

Від народження до смерті з простого чоловіка вимагають. Прості ж люди — нічого й нізвідки. Тепер настав час вимагати їм. Чого? Справедливості й хліба.

— Князь Довга Рука справедливий і годує хлібом. Ще й ніхто ніколи не годував цілий Київ. Забрав у бояр зерно й мед, м'ясо й рибу, хміль і просо — дав людям. Суди творять по совісті. Правди старі повернув. Нові наставляє. При Ізяславові з киян дерли без правд і без міри. Один боярин, знущаючись з своїх людей, примушував щовесни везти йому з Василева на санях, запряжених вісьмома парами волів, одне-однісіньке куряче яйце. Другий, бородатий і зашмарканий, мав утіху з того, щоб збирати перед двором смердів з своїх вотчин і змушувати їх бити цілий день один одного в груди й висолоплювати язики. Третій купив у Софії колону й заповів поховати себе в ній, щоб нічия нога не осквернила місця його поховання.

Простий люд не вірив зітханням ворогів Долгорукого, тут знали, що машкару понурої серйозності надягають лиш лицемірство й обман, навіть до сліз чернечих ставилися з підозрою, ось тоді й зникли понурі наклепники в Києві, а натомість зродилися відчайдухи, які задирали корзна киянкам з сміхом та хихом, сипали сіль у колодязі, обкидали на торжищах купців і роззяв нечистотами, їздили повз княжі та боярські двори на возах, повних гною.

Долгорукий непокоївся лихими вістями про Ізяслава, який никав довкола Києва, неначе голодний вовк; бентежила його мовчанка з Цареграда, звідки й досі не повернулися посли з принцесою ромейською; не міг утримати синів Андрія та Гліба, що рвалися до битви з Ізяславом; мав клопіт з своїм братом князем В'ячеславом, який несподівано став домагатися великокнязівського столу, вигукуючи: „Ти менший за мене! Вже в мене борода була, коли прийшов ти на світ!“ Юрій віддав йому Вишгород, але старому князеві не хотілося нікуди виїздити з Києва, бо ж так багато літ ввижався йому сей город, чекав, щоб прикликали кияни його на цей високий стіл, а вони не кликали. Але ж відомо: тому зухвальцеві Юрію не стачало старшинства, ним володів лише він, В'ячеслав, то чому б мав виїздити з Києва?

В'ячеслав любив, щоб уночі, коли весь Київ спить, возили на возах дівчат побіля княжого двору і щоб дівчата співали. Вози туркотіли колесами по дерев'яних кругляках мостків, дівчата співали срібними голосами, наче янголи в раю, і ніби молодість поверталася до старого князя; він обхоплював сиву голову руками, шепотів: „Отак, отак“. В чорній пітьмі розлунювалися срібляно-білі голоси дівчат, і В'ячеслав плакав над своєю старістю, і хотілося йому обійняти цілий Київ, якого ніколи не вмів утримати в руках.

Він помре за кілька літ, ставши врешті великим князем київським, помре вночі; не вози котитимуться тоді повз Ярославів двір; бо буде зима, — дівчата їхатимуть на санях і співатимуть так, як уміють співати лише київські дівчата, але вже не почує їх В'ячеслав.

Та ще коли те буде, тим часом старий князь вигідно розташувався на Ярославовім дворі. Юрієві мовби й місця не лишилося, та Долгорукий і не шкодував за тим. Як і в Суздалі, йому захотілося самотності, надокучали натовпи, які зустрічали щоразу, як він з'являвся на вулицях, набридали бояри й старша дружина, набридали нескінченні київські чвари, лихі чутки, тривожні розмови, таємничі випадки, неподобні вихватки якихось невловимих бешкетників. Князеві потрібна самотність для думання. Він умів усамотнюватися навіть тоді, коли довкола були сини й дружина; у великому ж городі, виходило, заховатися було тяжче. Тому з легким серцем поступився В'ячеславу Ярославовими палатами, а сам перебрався на Красний двір. Його, як і на Суздальщині, потягло розбудовувати, ставити нове, виказати перевагу над ворогами передовсім будуваннями, спорудами, бо те — зостається, в ньому розум, уміння й витворництво і князеве, і цілого народу. Зміцнив і перебудував Красний двір, став