Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Уривчастим шепотом і різкими, нетерплячими уривчастими фразами Айзек пояснював Дерхан і Яґарекові, чим він займався.

Він оглянув пом’яті двигуни, розкидані по всій халупі, — свої аналітичні машини. Встромивши носа у нотатки, по декілька разів перевіряв свої обчислення, зіставляючи їх з аркушами цифр від Ради Конструктів. Зі своєї кризової машини він витяг серцевину — таємничий механізм, який не ризикнув залишити у Ради. З цієї непрозорої коробочки, герметизованого моторчика, клубочилося мереживо кабелів, електростатичних і тавматургічних ланцюгів.

Він неспішно прочистив двигунець, оглянув рухомі деталі. Айзек підготував свою техніку. Підготував себе. Коли вернулася з якогось туманного завдання Пенджфінчесс, він лише на мить підвів голову. Вона говорила тихо, не дивлячись нікому в очі. Вона повільно збирала речі, перевіряла спорядження, змащувала лук, щоб не зіпсувався від води. Запитала, що сталося зі Седраховим пістолем та засмучено зацикала, коли Айзек відповів, що не зна.

— Прикро. Потужна була штука, — промовила вона розгублено, відвівши погляд у вікно. — Зачарована. Могутня зброя.

Айзек перебив. Вони з Дерхан благали Пенджфінчесс ще раз допомогти, перш ніж вона піде. Вона повернулася й глянула на Андрея ніби вперше й, пропустивши повз вуха Айзекові прохання, зажадала знати, що він у біса творить. Дерхан відтягла її убік — подалі від хрипів і схлипувань Андрея та Айзекової похмурої діловитості — й пояснила.

А потім знову запитала, чи водяниця виконає це останнє завдання і допоможе їм. Залишалося тільки благати.

Айзек майже не слухав, але хутко закрив вуха на хрипкі випрохування старого. Натомість працював над складними розрахунками кризової математики.

Позаду невпинно скиглив Андрей.

Розділ сорок восьмий

Майже о четвертій, коли вони збиралися йти, Дерхан обняла спершу Айзека, тоді Яґарека. Перш ніж обійняти ґаруду, вона завагалася лише на мить. Він не відповів на обійми, але й не відсторонився.

— Побачимось на місці зустрічі, — тихо проказала вона.

— Ти знаєш, що маєш робити? — запитав Айзек.

Вона кивнула й штовхнула його до дверей.

Тепер завагався він — це був найтяжчий момент. Він подивився на Андрея, котрий лежав, заціпенівши від страху й виснаження. Очі оскляніли, а кляп у роті був липкий від слизу.

Вони мали взяти його з собою, і не можна було допустити, щоб він забив на сполох.

Пошепки обговорили це з Яґареком. Від страху старигань нічого не чув. У них не було препаратів, Айзек не мав кваліфікації біотавматурга, не міг похапцем просунути пальці крізь череп Андрея й тимчасово вимкнути його свідомість.

Натомість їм довелося звернутися до більш грубих навичок Яґарека.

Ґаруда згадав про ями для сутичок, про «молочні бої», які закінчувалися тим, що один із суперників непритомнів чи здавався, але не вмирав. Він згадав про техніки, які він відпрацював на опонентах-людях.

— Він старий! — прошепотів Айзек. — Він умирає, він слабкий... Обережно з ним...

Яґарек підкрався до стіни, де лежав Андрей, дивлячись на ґаруду зі стомленим, нудотним передчуттям.

Швидким, тваринним рухом Яґарек опинився в Андрея за спиною та, припавши на одне коліно, притиснув голову стариганя лівою рукою до підлоги. Андрей витріщився на Айзека, не в змозі закричати через кляп. Айзек — нажаханий, винуватий і принижений — не міг не відповісти на його погляд. Він дивився на Андрея, знаючи: старий думає, що зараз помре.

Правий лікоть Яґарека пролетів різкою дугою, точно поціливши в точку між черепом і шиєю. Андрей здушено скрикнув від болю. Очі згасли й заплющилися. Яґарек не відпустив Андреєвої голови: він тримав руки напруженими, встромивши свій кістлявий лікоть у м’яку плоть, і рахував секунди.

Зрештою, тіло Андрея обм’якло.

— Він прокинеться, — сказав Яґарек. — Можливо, за двадцять хвилин, а може, й за дві години. Мені треба за ним наглядати. Я можу знову приспати його. Але треба обережно, бо якщо переборщити — у мозок перестане надходити кров.

Вони обгорнули Андреєве нерухоме тіло ганчір’ям, яке вдалося знайти. Він був напівмертвий: нутрощі чоловіка роками роз’їдала хвороба. Старий був навдивовижу легкий.

Вони йшли разом, тримаючи вільними руками величезний мішок, що стримів між ними. Рухалися так обережно, неначе переміщали релігійний артефакт, мощі якогось святого.

На них все ще було абсурдне, обридле ганчір’я, під яким вони ховалися, зігнувшись і волочачи ноги, мов жебраки. Під каптуром темну шкіру Айзека досі всипали крихітні кірки, що залишились від гоління абияк. Яґарек обгорнув голову, як і ноги, у гнилу тканину, лишивши собі лише крихітний проріз для очей. Він нагадував безликого прокаженого зі шкірою, що розпадалась і яку доводилось ховати.

Всі троє були схожі на огидний караван бродяг, мандрівне угруповання жебраків.

Біля дверей вони один раз швидко оглянулися. Обоє підняли руки, прощаючись із Дерхан. Айзек подивився на Пенджфінчесс, що спокійно їх споглядала. Вагаючись, помахав і їй, піднявши брови в німому запитанні: «Я тебе ще побачу?» А може, хотів запитати: «Ти нам допоможеш?» Пенджфінчесс помахала на прощання, не вклавши в жест жодної прихованої відповіді, та відвела очі.

Айзек відвернувся, стиснувши губи.

Вони з Яґареком почали небезпечну подорож через усе місто.

Перетинати залізничний міст вони не наважились. Боялися, що якщо їх помітить розлючений машиніст, то дорогою він не лише свисне на них з парового свистка. Він міг роздивитися їх і впізнати, або повідомити своєму начальству на станції Підступна чи Слинний базар, або навіть на самому Вокзалі на вулиці Відчаю — що три дурні-нероби вештаються по коліях і кличуть на себе лихо.

Попастися комусь було б надто небезпечно. Тож натомість Айзек з Яґареком поплентались по сипкому кам’яному схилові біля залізниці, тримаючи Андрея, який похитувавсь і завалювався в бік тротуарів.

Було спекотно, але не надто: здавалося — щось у місті не так. Було враження, що сонце збліднуло, що його промені вибілили тіні й прохолодні закутки, які робили архітектуру справжньою. Сонячний жар поглинав звуки й позбавляв їх сутності. Айзек пітнів і мовчки лаявся під своїм смердючим рядном. Йому здавалося, що суне крізь якийсь туманний, спекотний сон.

Тримаючи попід руки Андрея, наче друга, що нализався дешевого пійла, Айзек з Яґареком пленталися по вулицях, прямуючи до мосту Півнячий Гребінь.

Тут вони були чужинцями. Це була не Псяча Твань, не Лихокрай і не нетрища Пустиря Кетч. Там вони були б невидимими.

Групка знервовано перетнула міст. Навколо простиралося каміння, долинали насмішки й підколки продавців та покупців.

Яґарек крадькома тримав одну руку на клубку нервів і судин шиї Андрея, готовий