Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Ну, та я пам’ятаю, що ми провели там три ночі — це точно, а ще щодо кількох я не певен. Але ми не могли там пробути цілий місяць — щодо цього я можу заприсягтися. Будь-хто ладен подумати, що час там просто не існує!

— А може, так воно і є, — сказав Фродо. — Певно, в тій землі ми потрапили в такий час, який деінде вже давно минув. Гадаю, лише тоді, коли Срібножила віднесла нас до Андуїну, ми повернулись у час, який тече крізь смертні землі до Величного Моря. У Карас-Ґаладоні я взагалі не пригадую місяця: ні старого, ні нового — тільки зорі вночі та сонце вдень.

У своєму човні заворушився Леґолас.

— Ні, час ніколи не стоїть на місці, — мовив він, — але в різних місцях і в різних істотах зміни та ріст проявляються неоднаково. Для ельфів світ рухається, і рухається він водночас дуже швидко та дуже повільно. Швидко — бо самі вони змінюються мало, а все інше стрімко минає, — і в цьому їхнє горе. Повільно — бо їм не потрібно рахувати швидкоплинних років, принаймні своїх. Вічно змінні пори року — це лише брижі на довгому-предовгому потоці. Та попід Сонцем усе суще врешті-решт знаходить свій кінець.

— Однак у Лорієні це відбувається дуже повільно, — сказав Фродо. — Там скрізь панує сила Володарки. Розкішними є години, хоч і здаються короткими, в Карас-Ґаладоні, де Ґаладріель володіє ельфійським Перснем.

— Цього не варто згадувати поза Лорієном, навіть при мені, — мовив Араґорн. — Не говори про це ніколи! Але так воно і є, Семе: в тому краю ти збився з ліку. Час там плинув повз нас швидко, як і повз ельфів. Старий місяць відійшов, а новий — зійшов і встиг постаріти в зовнішньому світі, доки ми перебували там. І вчора ввечері знову зійшов новий місяць. Зима майже закінчилася. Час біжить до весни, в якій мало надії.

Ніч минула тихо. З-за того боку води не долинало жодного голосу чи крику. Мандрівники, загорнувшись, сиділи в човнах і відчували зміну погоди. Повітря стало теплим і нерухомим під велетенськими вологими хмарами, які напливали з півдня та від далеких морів. Гомін Ріки, що мчала через стрімчаки порогів, здавався гучнішим і ближчим, аніж перед тим. З галузок дерева вгорі почали стікати краплі.

Коли настав день, настрій навколишнього світу був тихий і сумний. Поволі розливалося бліде світло світанку, розсіяне та безтінне. Над Рікою нависла імла, а над берегом роївся білий туман; протилежного боку не було видно зовсім.

— Ненавиджу туман, — сказав Сем, — але з цим нам пощастило. Тепер, може, нам пощастить забратися звідси так, аби ті трикляті ґобліни нас не помітили.

— Може, й так, — погодився Араґорн. — Але нам буде складно знайти потрібну стежку, якщо трохи згодом цей туман не підніметься. А стежку ми знайти мусимо, якщо хочемо перейти Сарн-Ґебір і дістатися до Емин-Муїлу.

— Не розумію, чому ми повинні перебиратися через пороги чи й далі плисти Рікою, — озвався Боромир. — Якщо Емин-Муїл розкинувся перед нами, то ми можемо вибратися з цих плавучих мушель і рухатися на південний захід, доки натрапимо на Ентаву й увійдемо до моєї країни.

— Можемо, якщо прямуватимемо до Мінас-Тіріта, — сказав Араґорн, — але цього ми ще не узгодили. Та і шлях той може виявитися більш небезпечним, аніж здається. Пониззя Ентави пласке й заболочене, а туман там смертоносний для тих, хто йде пішки, обтяжений речами. Я би не покидав човнів до останнього. Ріка — це така стежка, якої принаймні не загубиш.

— Проте східний її берег утримує Ворог, — заперечив Боромир. — І навіть якщо ми пройдемо Браму Арґонату й безперешкодно дістанемося до Зубкаменя, що ти робитимеш тоді? Стрибнеш із Водоспаду і приземлишся в мочарах?

— Ні! — відказав Араґорн. — Ми, скажімо, можемо понести човни стародавньою дорогою до підніжжя Рауросу, а потому знову спустити їх на воду. Хіба ти не знаєш, Боромире, чи зумисне забуваєш про Північні Східці та про високий престол на Амон-Гені, споруджені в часи величних королів? Особисто я маю намір постояти знову на тій височині, перш ніж вирішу, куди рухатися далі. Можливо, там ми побачимо якийсь знак, що вкаже нам путь.

Боромир ще довго чинив опір такому вибору, та, коли стало зрозуміло, що Фродо піде за Араґорном, хоч би куди той подався, він скорився.

— Люди з Мінас-Тіріта не звикли покидати своїх друзів у скруті, — сказав він, — вам знадобиться моя сила, якщо коли-небудь ви таки дістанетеся до Зубкаменя. Я піду до цього високого острова, та не далі. А вже звідти поверну додому — сам, якщо своєю допомогою вам не заслужу на те, щоби хто-небудь склав мені товариство.

Ранок переходив у день, і туман трохи піднявся. Було вирішено, що Араґорн і Леґолас підуть у розвідку вздовж берега, а інші тим часом залишаться біля човнів. Араґорн сподівався знайти шлях, яким би вони змогли перенести свої човни та речі до тихої води нижче від Порогів.

— Можливо, ельфійські човни і не тонуть, — сказав він, — але це не означає, що нам поталанить живими переправитися через Сарн-Ґебір. Досі цього не зробив ніхто. Люди Ґондору не проклали тут жодної дороги, адже навіть у дні величі їхнє королівство не простягалось уздовж Андуїну далі за Емин-Муїл; але десь тут, на західному березі, є волок, який я хотів би знайти. Він не міг іще стати цілком непридатним, адже легкі човни плавали з Дикого Краю до Осґіліата ще донедавна, коли почали множитися мордорські орки.

— За моєї пам’яті рідко який човен припливав із Півночі, а орки вештаються на східному березі, — озвався Боромир. — Якщо підеш уперед, небезпека зростатиме з кожною верстою, навіть якщо і знайдеш стежку.

— Небезпека чигає на будь-якій дорозі, що веде на південь, — відповів Араґорн. — Зачекайте на нас один день. Якщо ми за той час не повернемося, то знайте, що з нами трапилося лихо. Тоді оберіть нового провідника й віддано йдіть за ним.

З важким серцем дивився Фродо, як Араґорн і Леґолас видираються вгору крутосхилом і щезають в імлі; проте страхи його виявилися безпідставними.