Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— Усе гаразд, — сказав Араґорн, спускаючись із крутосхилу. — Путівець там є, і веде він до хорошого причалу, яким іще можна скористатися. Відстань здолати доведеться невелику: початок Порогів нижче лише на версту звідси, і простягаються вони трохи більш як на півтори версти в довжину. Майже відразу за ними потік знову стає чистим та рівним, хоч і бистроплинним. Найважчим нашим завданням буде доправити човни та спорядження до того старого волоку. Ми знайшли його, проте щоби туди дістатися, доведеться добряче позадкувати вглиб берега, і тягнеться він попід навісом скелястої стіни за сто сажнів чи й більше від краю води. Північного причалу ми не виявили. Якщо він іще і зберігся, то, напевно, ми проминули його вчора вночі. З натугою пливли проти течії і проґавили його в тумані. Боюся, нам слід прощатися з Рікою негайно і рушати до волоку просто звідси.

— Це було би нелегко, навіть якби всі тут були людьми, — мовив Боромир.

— Хоч хто ми є, та все одно спробуємо це зробити, — відказав Араґорн.

— Атож, спробуємо, — погодився Ґімлі. — Людські ноги волочитимуться тернистим шляхом, доки ноги ґнома просто собі йтимуть уперед, несучи вдвічі важчий за нього самого тягар, пане Боромире!

Завдання і справді виявилося не з легких, але, врешті, подорожні таки досягнули своєї мети. Спершу вони повитягали з човнів речі й винесли їх на крутосхил, на вершині якого було рівне місце. Потому виволокли човни з води і понесли їх. Ті виявилися значно легшими, ніж очікував Загін. З якого дерева, що росло в ельфійському краї, їх виготовили, не знав навіть Леґолас, але матеріал той був міцний і навдивовижу легкий. Мері та Піпін могли вдвох завиграшки нести свого човна рівниною. Та все-таки була потрібна сила двох людей, аби підняти і перетягти човни через територію, яку тепер доводилося перетинати Загону. Місцевість піднімалася від Ріки схилами — перелоги пустки з велетенськими сірими вапняками, де було чимало прихованих ям, зарослих бур’янами та кущами, ожинових хащів і стрімких ярів; подекуди траплялися там і болотисті озера, які підживлювали води, що просочувалися з терас у глибині краю.

Боромир і Араґорн перенесли один по одному всі човни, а решта тим часом насилу дряпалася за ними, волочучи на собі спорядження. Нарешті, все було перенесено і поскладано біля волоку. Потому майже без перешкод, якщо не зважати на чіпкі колючки та на безліч розкиданого каміння, вони всі разом рушили вперед. Клапті туману досі висіли над розкришеною скелястою стіною, а ліворуч імла заволікала Ріку: чути було, як вона стугонить і піниться, перестрибуючи через гострі виступи кам’яних зубів Сарн-Ґебіру, та видно її не було. Мандрівники за два заходи безпечно доправили все на південний причал.

Волок, знову вертаючи до води, поволі збігав униз до мілини на краю невеликої водойми. Вона була ніби вирита у березі ріки, проте не руками, а водою, що напливала зі Сарн-Ґебіру і розбивалась об невисокий скелястий хвилеріз, що стримів із потоку. За нею берег перетворювався на сіру кручу, і для піших подорожніх далі ходу там не було.

Коротка пообідня пора вже минула, і насувалися понурі захмарені сутінки. Побратими сиділи біля води, дослухаючись до збуреного бігу та ревіння Порогів, прихованих в імлі: всі були втомлені та сонні, а серця їхні — такі самі понурі, як і закінчення цього дня.

— Ну, ось ми тут, і на цьому місці ми змушені будемо провести ще одну ніч, — сказав Боромир. — Нам треба виспатись, і, навіть якщо Араґорн намислив пройти Браму Арґонату вночі, ми всі для цього надто стомлені — певна річ, за винятком нашого поважного ґнома.

Ґімлі не відповів: він засинав навсидячки.

— Відпочиньмо зараз стільки, скільки зможемо, — мовив Араґорн. — Завтра нам знову доведеться подорожувати за дня. Якщо погода раптом не зміниться і не обдурить нас, матимемо добру нагоду прослизнути повз східний берег так, аби нас ніхто не помітив. Але цієї ночі мусимо почергово парами стояти на варті, змінюючи одні одних кожні три години.

Тієї ночі не трапилося нічого жахливішого за коротку мжичку, що почала моросити за годину до світанку. Щойно зовсім просвітліло, Загін рушив у дорогу. Туман уже тоншав. Вони трималися якомога ближче до західного боку і бачили примарні обриси низьких скель, які дедалі вищали, й темні стіни, підніжжя яких увіходили в бистру ріку. У розпал ранку хмари знизилися майже до землі й дощ полив наче з відра. Мандрівники натягли на човни шкіряні намети, щоби їх не затопило, і продовжили рух: попереду чи довкола них мало що можна було розгледіти через спадні сірі завіси.

Дощ, однак, тривав недовго. Небо вгорі поволі світліло, аж ось хмари раптом розійшлись, і їхні розтріпані торочки потяглися на північ угору вздовж Ріки. Тумани й імла зникли. Перед подорожніми пролягло широке провалля з розлогими скелястими стінами, за які у виступах і у вузьких тріщинах чіплялися покручені деревця. Русло вужчало, а Ріка мчала дедалі прудкіше. І тепер вони вже летіли вперед, ледве чи і сподіваючись зупинитися десь чи повернути, якби раптом щось завадило їм попереду. Угорі тяглася стрічка блідо-блакитного неба, довкола — темна затінена Ріка, а попереду — чорні пагорби Емин-Муїлу, які заступали сонце та між якими не було видно ні найменшого просвіту.

Фродо, глянувши вперед, помітив удалині дві скелі, які наближалися до них: вони здавалися величезними шпилями чи колонами з каменю. Високі, стрімкі та грізні стояли вони обабіч потоку. Між ними видно було вузький проміжок, і Ріка погнала човни саме туди.

— Узріть Арґонат, Стовпи Королів! — гукнув Араґорн. — Незабаром ми проминемо їх. Ведіть човни на одній лінії якомога далі один від одного! Тримайтеся середини потоку!

Фродо несло вперед, і величні стовпи здіймалися йому назустріч, неначе вежі. Вони здавалися йому велетами, гігантськими сірими скульптурами, мовчазними, проте загрозливими. Потому він побачив, що ті скелі й справді рукотворні та що вони мають певну форму: майстерність і сила виготовили їх у давнину, проте ні сонце, ні дощі за незліченні роки не знищили їхніх могутніх подоб. На чималих п’єдесталах, основи яких занурювалися глибоко у воду, стояли два славетні камінні королі: їхні невиразні очі й потріскані чола досі супились у бік Півночі. Ліва рука кожного була піднята долонею вперед як